Борис Акунін АЛТИН-ТОЛОБАС Роман

^©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Перекладено за виданням: Акунин Б. Алтын-толобас. — СПб.: Издательский Дом «Нева» М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2002

Переклад з російської В. С. Бойка

Художник-оформлювач О. С. Юхтман

Персонажі та установи, що згадуються в цьому творі, вигадані. Будь-яка подібність до реальних людей та установ або до дійсних подій не входила в наміри автора і носить випадковий характер.

Розділ перший ХОЧА Й НЕ КРАСУНЯ

Це була нелюбов з першого погляду.

Коли потяг від'їхав од останньої латвійської станції з немелодійною назвою Зілупе і, прогуркотівши по залізному мосту, почав наближатися до російського кордону, Ніколас присунувся до вікна купе й перестав слухати недорікувату балаканину попутника.

Айвар Калинкінс, фахівець з експорту сметани, так пишався своїм знанням англійської, що переходити з ним на російську було б просто жорстоко, та й, судячи з того, як латвійський комерсант відгукувався про своїх недавніх співвітчизників, навряд чи він побажав би висловлюватися мовою Пушкіна та Достоєвського. Із самої Риги бізнесмен вправлявся на сумирному британцеві у використанні ідіоматичних зворотів і паст перфект контіньюес, називаючи при цьому співбесідника «містер Фендорайн». Пояснювати, що зазначене на візитній картці прізвище Fandorine читається інакше, Ніколас не хотів, аби уникнути розпитування про його етнічні корені — роз'яснення забрало б занадто багато часу.

Він сам не дуже розумів, чому вирішив діставатися Росії таким кружним шляхом: теплоходом до Риги, а звідти потягом. Куди простіше й дешевше було б сісти в Хітроу на літак і за якихось три години спуститися на російську землю в аеропорту Шереметьєво, котрий, згідно з путівником «Бедекер», розташований усього за 20 хвилин їзди від Москви. Проте родоначальник російських Фандоріних, капітан Корнеліус фон Дорн триста років тому скористатися літаком не міг. Як, зрештою, і потягом. Але принаймні фон Дорн мав рухатися приблизно тим же шляхом: обігнути морем неспокійну Польщу, висадитись у Мітаві чи Ризі та приєднатися до якого-небудь купецького каравану, що прямував до столиці диких московитів. Найвірогідніше 1675 року родоначальник теж переправлявся через цю кволу ріку, що поблискувала під мостом. І хвилювався перед зустріччю з невідомою напівміфічною країною — так само, як нині хвилювався Ніколас.

Батько говорив: «Ніякої Росії не існує. Розумієш, Ніколе, є географічний простір, на котрому раніше була країна з такою назвою, та все її населення вимерло. Тепер на руїнах Колізею живуть остготи. Палять там вогнища і пасуть кіз. У остготів свої звичаї, своя мова. Нам, Фандоріним, це бачити нема для чого. Читай старі романи, слухай музику, гортай альбоми. Це і є наша з тобою Росія».

А ще сер Олександер називав нинішніх мешканців російської держави «новими руськими» — причому задовго до того, як цей термін приріс до сучасних нуворишів, які віднедавна занадилися замовляти костюми в дорогих кравців на Савіл-Роу й посилати своїх дітей до кращих приватних шкіл (ну, звичайно, не до найкращих, а до тих, куди приймають за самі тільки гроші). Для Фандоріна-старшого «новими руськими» були всі мешканці Країни Рад, такі мало схожі на «старих руських».

Сер Олександер, світило ендокринології, без п'яти хвилин Нобелівський лауреат, ніколи ні в чому не помилявся, тому до певного часу Ніколас слухався батькових порад і тримався від батьківщини пращурів подалі. Тим паче що любити Росію на віддалі справді здавалося простіше і приємніше. Обраний фах — історія дев'ятнадцятого століття — дозволяв Фандоріну-молодшому не піддавати це світле почуття ризикованим випробуванням.

Росія минулого століття, особливо другої його половини, мала цілком пристойний вигляд. Звісно, й тоді під захистом двоголового орла творилося чимало паскудств, але це все були паскудства помірні, що вписувалися в рамки європейської історії і тому простимі. А там, де пристойність закінчувалась і вступав у свої права безглуздий російський бунт, закінчувалась і сфера професійних інтересів Ніколаса Фандоріна.

Найпривабливішим у взаєминах магістра історії з Росією було те, що вони являли цілковиту платонічність — адже лицарське служіння Дамі Серця не передбачає плотської близькості. Поки Ніколас був студентом, аспірантом і дисертантом, збереження дистанції з «імперією зла» не було таким уже дивним. Тоді, в епоху Афганістану, корейського лайнера та опального винахідника водневої бомби, багато хто із славістів змушений був задовольнятись у своїх професійних шуканнях книгами та емігрантськими архівами. Та потім злі чари, що зачаклували євразійську державу, почали потроху розсіюватися. Соціалістична імперія перехнябилась і з фантастичною швидкістю розвалилася на шматки. У лічені роки Росія встигла увійти в моду й тут же з неї вийти. Поїздка до Москви перестала вважатися пригодою, й дехто із серйозних дослідників навіть придбав собі квартиру на Кутузовському проспекті чи деінде, а Ніколас усе ще був вірним тій, колишній Росії, за новою ж, яка швидко змінювалась і незрозуміло куди рухалася, до пори до часу спостерігав іздалеку.

Мудрий сер Олександер говорив: «Швидко змінюватися суспільство може тільки в гірший бік — це називається революцією. А всі добрі зміни, що звуться еволюцією, відбуваються дуже-дуже повільно. Не вір новоруським просторікуванням про людські цінності. Остготи себе ще покажуть».

Батько, як завжди, мав рацію. Історична батьківщина підкинула Ніколасу неприємний сюрприз — він уперше в житті почав соромитися того, що народився росіянином. Раніше, коли країна називалася Союзом Радянських Соціалістичних Республік, можна було себе з нею не ідентифікувати, але тепер, коли вона повернулася до попередньої чарівної назви, відмежовуватись од неї стало важче. Бідний Ніколас хапався за серце, коли бачив по телевізору кавказькі бомбування, і болісно кривився, коли п'яний російський президент диригував переляканими берлінськими музикантами. Здавалось би, що йому, лондонському магістрові історії, до дебелого дядька з колишніх партсекретарів? Але вся справа була в тім, що це не радянський президент, а російський. Сказано: назви річ іншим словом, і вона змінить суть…

Ах, та що президент! Найгіршим у новій Росії було кошмарне поєднання нічим не виправданої зарозумілості з непристойним самобичуванням у дусі «Я — цар, я —