напівмістичними поглядами з професором Крісбі. Власне, Фандорін тому й спеціалізувався не зі стародавньої історії, а з дев'ятнадцятого століття, що вгледітись у вчорашній день було простіше, ніж у позавчорашній. Та вивчення біографій так званих історичних діячів не давало відчуття особистої причетності. Ніколас не відчував зв'язку з людьми й без нього всім відомими. Він довго міркував, як поєднати приватний інтерес із професійними заняттями, і зрештою рішення знайшлось. Як це нерідко буває, відповідь на складне питання була зовсім поряд — у батьковому кабінеті, на камінній полиці, де стояла непоказна різьблена скринька чорного дерева.

* * *

Бабуся Єлизавета Анатоліївна, що померла за багато літ до народження Ніколаса, вивезла з Криму 1920-го дві цінності. Перша — майбутній сер Олександер, який на ту пору ще перебував у материнській утробі. Друга — шкатула з сімейними реліквіями.

Найпізнавальнішою з реліквій був пожовклий зшиток, списаний рівним, педантичним почерком прапрадіда Ісакія Самсоновича, котрий служив канцеляристом у Московському архіві міністерства юстиції та склав генеалогічне древо роду Фандоріних з докладними коментарями.

Були у скриньці й предмети куди давніші. Приміром, кипарисовий хрестик, що, як запевняє родинний літописець, належав легендарному засновнику роду хрестоносцю Тео фон Дорну.

Або мідно-руде, не вицвіле впродовж століть пасмо волосся в пергаменті, на котрому читався ледь помітний напис «Laura 1500». Примітка Ісакія Самсоновича була короткою: «Локон жіночий, невідомо чий». О, як хвилювала в дитинстві буйну Миколчину фантазію таємнича мідноволоса Лаура, схована непроникною завісою століть!

На столі в батька стояв видобутий звідти ж, із шкатули, фотографічний портрет дивовижної краси брюнета з печальними очима та імпозантною сивиною на скронях. Це був дід, Ераст Петрович, персонаж багато в чому вартий уваги.

А чого була варта цидулка великої імператриці, що власноручно черкнула на аркуші веленевого паперу всього два слова, зате ж яких! «Навіки вдячна» — і внизу знаменитий розчерк: «Катерина». Батько говорив, що колись містилися в скриньці й дідові ордени, в тому числі й золоті, з коштовним камінням, але в тяжкі часи бабуся їх продала. І вірно зробила. Чи й не диво «Володимири» та «Станіслави», їх в антикварних крамницях скільки завгодно, а от за те, що Єлизавета Анатоліївна зберегла старовинні нефритові чотки (тепер уже не довідатися, кому з пращурів належали вони) або годинник-цибулину бригадира Ларіона Фандоріна з турецькою кулею, що застряла в ній, — вічна бабусі вдячність.

Ніколасу було самому дивно, що він не додумався до такої простої справи раніше. Навіщо порпатися в біографіях чужих людей, про котрих і так усе більш чи менш відомо, коли є історія власного роду? Тут уже ніхто не перебіжить дороги.

Спочатку магістр звичайно ж зайнявся автографом цариці, котрий міг належати лише Данилові Фандоріну, що перебував при Північній Семіраміді на непримітній, але ключовій посаді камер-секретаря. Ніколас надрукував у поважному історичному журналі нарис про свого пращура, де між іншим висловив деякі обережні припущення про причини найяснішої вдячності та датування цього документа (червень 1762?). Історики-славісти зустріли публікацію прихильно, і, окрилений успіхом, дослідник зайнявся статським радником Ерастом Петровичем Фандоріним, який у 80-ті роки минулого століття служив чиновником особливих доручень при московському генерал-губернаторі, а потім, уже як приватна особа, займався розслідуванням усяких таємничих справ, на які такою багатою була межа дев'ятнадцятого та двадцятого століть.

На жаль, унаслідок особливої делікатності занять цього сищика-джентльмена, Ніколас виявив дуже мало документальних слідів його діяльності, тому замість наукової статті довелось опублікувати в ілюстрованому журналі серію напівбелетризованих скетчів, побудованих на сімейних переказах. З точки зору професійної репутації, витівка була сумнівною, і Ніколас як покутник узявся ретельно досліджувати старовинний, іще доросійський період історії фон Дорнів: вивчив руїни та місцевість поблизу родового замку Теофельс, зустрівся з нащадками паралельних гілок роду (треба сказати, що нащадків хрестоносця Тео розкидало від Лапландії до Патагонії), удосталь начхався й наплакався в ландархівах, музейних сховищах і єпархіальних скрипторіумах.

Результат усіх цих зусиль не занадто вражав — півдюжини скромних публікацій і два-три третьорядні відкриття, на яких пристойної монографії не вибудуєш.

* * *

Статтею про половинку заповіту Корнеліуса фон Дорна (ще одна реліквія з чорної скриньки), надрукованою чотири місяці тому в «Королівському історичному журналі», теж особливо пишатися не доводилось. Аби розібрати каракулі бравого вюртенберзького капітана, котрий навряд чи підозрював, що з його крижів проклюнеться могутня гілка російських Фандоріних, треба було пройти спеціальний курс палеографії, однак і після розшифрування документ зрозумілішим не став.

Якби цупкий, сірий аркуш було розрізано не вздовж, а впоперек, можна було б принаймні прочитати шматок зв'язного тексту. Та сувій, що зберігався в шкатулі, був занадто вузьким — якийсь невіглас розітнув цидулу зверху донизу, і друга половина не збереглася.

Власне, у Ніколаса навіть не було цілковитої впевненості в тому, що це саме духовна, а не яка-небудь ділова записка. На підтвердження своєї гіпотези він процитував у статті перші рядки, що в них, як належить у заповітах, згадувалися диявольська спокуса та Ісус Христос, а далі йшли якісь вказівки господарського штибу:.

Поважний журнал за традицією не визнавав ілюстрацій, тому вмістити фото тексту не вдалось, а цитувати далі Ніколас не захотів — там ішли незрозумілі, фрагментарні вказівки стосовно якогось будинку (мабуть, того, що відходив синові Корнеліуса у спадок), що чергувалися зі згадуванням фондорнівських пращурів. Якби відомості про майно іноземного найманця вціліли повністю, це, звичайно, мало б певний історичний інтерес, але багато важливішим було те, що прочитувалися підпис і дата, позначені в лівому нижньому куті й тому добре збереглися:

Із цього випливало, що у травні 1682 року (7190 рік за давньоруським літочисленням) Корнеліус перебував у волзькому місті Кромешниках, де якраз у цей час чекав виклику до Москви опальний боярин Артамон Сергійович