війна тривала добрих півроку. Причому періодично брали верх то ентузіасти, то скептики. Бульварна преса незмінно відповідала невичерпними кпинами на серйозні наукові статті журналів Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської академії наук, Британської асоціації, Смітсонського інституту у Вашингтоні, і на дискусії в авторитетних журналах «Індіан Архіпелаго», «Космос» абата Муаньйо, «Міттейлунген» Петермана, навіть на наукові дописи солідних французьких та іноземних газет.

Журнальні скализуби спародіювали вислів Ліннея, наведений кимось із супротивників існування чудовиська, вони твердили, що «природа не породжує йолопів» і закликали сучасників не очорняти матінку-природу, не навішувати їй створення химерних спрутів, морських зміїв, усіляких мобі-діків, бо вони існують лише в хворобливій уяві моряків. І от нарешті відомий письменник на шпальтах популярного сатиричного журналу накинувся на морське страховисько силою свого таланту. Під загальний регіт він наніс йому останній удар пером. Так на якийсь час дотепність здолала науку.

У перші місяці 1867 року про воскресіння цієї теми ніхто й не думав. Та вже незабаром суспільство отримало нові факти у «справі» морського страховиська. Щоправда, тепер ішлося не просто про розв'язання цікавої наукової проблеми, а про серйозну і реальну небезпеку. І висвітлювали цю тему в зовсім іншому ракурсі. Так гігантський морський ссавець перетворився на острів, скелю, риф (кому як до вподоби), але неодмінно пливучий, невловимий і, звичайно ж, загадковий!

П'ятого березня 1867 року судно «Моравія», що належало Монреальській океанській компанії, під 27°30′ широти і 72°15′ довготи на повному ходу врізалося у підводну скелю, не зазначену на жодній штурманській мапі. Завдяки попутному вітру і потужності в чотириста кінських сил судно йшло зі швидкістю тринадцять вузлів.^[2] Удар виявився надзвичайно сильним.

Та на щастя двохсот тридцяти семи людей, що прямували з Канади, корпус «Моравії» був дуже міцний, і лише це допомогло уникнути катастрофи. Менш стійке судно пішло б на дно разом із людьми.

Зіткнення сталося на світанку, близько п'ятої години. Вартові кинулися на корму і ретельно оглянули океанську поверхню довкола судна. Проте нічого загрозливого вони не помітили, лише величезну хвилю, яка здійнялася над водою на відстані трьох кабельтових^[3] від судна. Капітан встановив координати, і «Моравія» продовжила свій шлях без явних ознак аварії. То що ж сталося насправді: корабель наскочив на підводний риф чи на остов затонулого судна? Цього ніхто не знав. Лише згодом у доку, під час огляду підводної частини корабля, з'ясувалося, що пошкоджено частину кіля.

Про цю подію, ймовірно, швидко забули б, якби вона не повторилася за подібних обставин через три тижні. Завдяки тому, що постраждале судно йшло під прапором впливової країни і належало крупній пароплавній компанії, нещасний випадок набув розголосу.

Ім'я англійського судновласника К'юнарда всякий знає. Цей меткий підприємець уславився тим, що в 1840 році запровадив регулярні поштові рейси між Ліверпулем і Галіфаксом, маючи лише три дерев'яні колісні пароплави, сумарна потужність яких становила чотириста кінських сил, а водотоннажність — тисячу сто шістдесят дві тонни.

Упродовж восьми років йому вдалося збільшити кількість суден своєї компанії на чотири одиниці, їхня сумарна потужність становила шістсот п'ятдесят кінських сил, а водотоннажність — тисячу вісімсот двадцять тонн. Ще через два роки він докупив два нових судна, ще потужніших і з більшим тоннажем. У 1853 році пароплавна компанія К'юнарда стала провідною у сфері перевезення термінової пошти, а згодом поповнила свою флотилію чудовими новими суднами: «Аравія», «Персія», «Китай», «Шотландія», «Ява», «Росія». Всі вони були швидкохідними, а розмірами поступалися лише «Ґрейт Істерну». У 1867 році ця пароплавна компанія володіла вже дванадцятьма суднами, вісім із яких були колісними, а чотири — гвинтовими.

Упродовж двадцяти шести років судна К'юнарда перетнули Атлантичний океан дві тисячі разів. При цьому компанія не скасувала жодного рейсу, її судна завжди прибували точно за розкладом, за весь час плавання не було загублено жодного листа, жодної людини, жодної шлюпки! І досі пасажири, як свідчать офіційні документи останніх років, надають перевагу пароплавній компанії К'юнарда, незважаючи на жорстку конкуренцію з боку Франції. Тож неважко уявити, який зчинився галас навколо аварії, що зазнало одне з найкращих її суден.

Тринадцятого квітня 1867 року «Шотландія» перебувала під 15°12′ довготи і 45°37′ широти. На морі був штиль, повівав легенький вітерець. Потужна машина рухалася зі швидкістю тринадцять цілих, сорок три сотих вузла. Колеса пароплава рівномірно розсікали морські хвилі. Осадка судна становила шість метрів сімдесят сантиметрів, а його водотоннажність — шість тисяч шістсот двадцять чотири кубічних метри.

О четвертій годині сімнадцять хвилин пополудні (пасажири саме підвечіркували в кают-компанії) корпус пароплава здригнувся від легкого удару в кормову частину трохи позаду колеса лівого борту.

Судячи з характеру поштовху можна було припустити, що удар нанесено якимсь гострим предметом. До того ж поштовх був настільки слабким, що ніхто на борту не звернув на це уваги. Тож пасажири нічого й не дізналися б, якби кочегари не вибігли на палубу і не закричали:

— Теча у трюмі! Теча у трюмі!

Спершу пасажири, звичайно ж, запанікували, але досвідченому капітанові Андерсону вдалося швидко їх заспокоїти. Загалом судну нічого не загрожувало: воно було розділене на сім відсіків водонепроникними перегородками, тож пробоїна не могла призвести до лиха.

Заспокоївши пасажирів, капітан Андерсон спустився у трюм. Він з'ясував, що п'ятий відсік залитий водою, і судячи з того, якими темпами прибувала вода, зробив висновок, що пробоїна доволі велика. На щастя, у цьому відсіку не було парових котлів, бо інакше вода миттєво загасила б печі.

Капітан розпорядився зупинити машину і наказав одному досвідченому матросу оглянути пробоїну. За кілька хвилин з'ясувалося, що в підводній частині пароплава є пробоїна діаметром два метри. Таку велику пробоїну залатати на ходу було неможливо, і ушкоджена «Шотландія» з наполовину зануреними у воду колесами поволі продовжувала свій шлях. Аварія відбулася за триста миль від мису Клір. Саме тоді судно пароплавної компанії з бездоганною репутацією вперше не прибуло вчасно до місця призначення. У Ліверпульському порту на нього чекали аж три дні. Про цю подію відразу ж стало відомо у широких колах.