Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 1/11-5440 від 21.06.2010 р.)

Рецензенти:

М. В. Никифорак — доктор юридичних наук, професор,

О. В. Кузьминець — доктор історичних наук, професор,

Ю. Л. Бошицький — кандидат юридичних наук, професор.

За редакцією доктора юридичних наук, професора І. А. Безклубого

Передмова

Перед сучасним українством, зокрема науковими колами, постає серйозне завдання ґрунтовного дослідження й знання витоків українського етносу, важливе місце серед яких займає українське право.

Використовуючи багатовікову історію українського державотворення на основі здійсненого українською нацією права на самовизначення, була ухвалена Конституція України. Факт посилання в Основному Законі України на багатовікову історію українського державотворення є знаменним у розвитку українського конституціоналізму.

Ідея порядку для українців сягає ще часів трипільської цивілізації, а то й ще раніше, про що йдеться в наукових дослідженнях, зроблених на межі ХХ-ХХІ ст. Прагнення до порядку є етногенетичною рисою української нації. Яскравою ілюстрацією руху щодо правової визначеності можуть стати статути, що укладали громади й князі між собою за часів Київської Русі та ін. Заслуговує на безумовну увагу й розвиток українського права, зокрема державного, литовсько-польської доби, доби Гетьманщини, УНP, гетьманату Скоропадського, ЗУНР, Карпатської України, українського права діаспори тощо.

Варто наголосити, що нині вже настав час для переосмислення таких основних категорій правової науки, як «право» і «держава» з точки зору логічних зв’язків між ними. Держава — це правове явище, що є результатом утілення в життя правових норм. Українське право необхідно розглядати як продукт етнотворчості, як явище, що випливає з духу народу. На жаль, сучасна правова наука здебільшого заполонена іншими баченнями зв’язку права й держави, що зумовлене складною долею української нації, особливо за радянських часів. Саме цим можна частково пояснити викривлення історії українських правових явищ у радянські часи, наслідки якого ми відчуваємо в умовах існування незалежної України. Існує необхідність критичного переосмислення сучасних підходів до історії національного права, позбавлення їх ідеологічних нашарувань, невідповідних дійсності.

Історія українського права як наука посідає вагоме місце в системі сучасного правознавства, як фактологічна база для відтворення картини правового буття наших пращурів дає можливість зрозуміти сучасну суспільну дійсність у правовому вимірі, процеси її еволюції. Саме історія українського права концентрує український правовий досвід, правову реальність у її ретроспективі, правильну методологію пізнання правових явиш, від якої залежить істинність, достовірність отримання результатів у межах пізнавальної діяльності.

Історія українського права через призму своєї світоглядної функції дає можливість розкрити нові обрії знання явищ про правове буття українського народу, його величної правової культури, серед якої українське право, у призмі його відповідності духові народу, є засобом забезпечення прав української нації і кожного українця зокрема. Нині українське право мас бути усвідомлюване як елемент національних культурних цінностей, адже саме воно закладає антропологічний ґрунт осмисленого буття української нації, а відтак — є необхідним для повернення українців у русло українських, не підвладних часу витокових етнічних цінностей у парадигмі «одвічного повернення». Вирішення актуальних проблем сьогодення значною мірою залежить від дослідження та засвоєння історичного правового досвіду, знання тих правотворчих процесів, які мали місце в Україні протягом тисячоліть.

Вступ

§ 1. Витоки права українського народу

Український народ, будучи частиною слов’янського суперетносу, має величну, гармонійну, узгоджену з ритмами всесвіту культуру, що бере свої витоки від часів Трипілля, а то й ще раніше, — стверджують сучасні археолога, етнологи, етнографи та ін. Знаменним у житті українського народу елементом його етносу є українська правова культура, у межах якої етнічними засобами сформувалось українське правобачення.

Усвідомлення своєї належності до відповідного етносу закладає в людині на генетичному рівні фундамент свободи та великий творчий потенціал. В умовах глобалізаційного сьогодення перед українським народом постає складна проблема забезпечення своєї етнічної самобутності, ідентичності, неповторності, а також упевненості у власних фізичних та інтелектуальних силах.

Здобуття незалежності України відкриває перед науковцями обрії тисячоліть осягнення ретроспективи буття українців. За результатами означених досліджень можна дійти висновків про наявність міцного ідеологічного ґрунту для подальшого осмисленого щасливого, самодостатнього, поважного життя українського народу, за якого кожен українець пишатиметься своєю етноналежністю й прагнутиме жити в гармонії з природою та суспільством.

За умови належної реалізації всіх імперативно-диспозитивних важелів держава має стати владним центром поновлення історичної пам’яті та справедливості, реставратором фундаменту правосвідомості здорового, високоінтелектуального етносу, владним центром утілення колективного розуму предків, яка б задавала та підтримувала український лад буття. Вирішені ш актуальних проблем сьогодення, у контексті необхідності повернення до українських етнічних цінностей, значною мірою залежить від досліджень природи українського права, у тому числі його складових, засвоєння його етнічної ретроспективи, зокрема пізнання тієї правної реальності, тих правних процесів, які мали місце в Україні протягом тисячоліть. Поставлена мета потребує глибоких знань історії українського права та процесів державотворення на українських землях.

Аналізуючи переоцінку духовних цінностей, подану українськими мислителями ХІХ-ХХ ст„можна вирізнити предтечу цього духовного переосмислення: Г. Сковорода, «Руська трійця», Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Ольжич, В. Пачовський та ін., які у своїх творах дали новий позитивний погляд на давню духовну культуру українського народу. Вагомий внесок у наукове бачення ідеї українського права був зроблений творчим доробком П. Чубинського, М. Грушевського, Ф. Леонтовича, П. Куліша, М. Василєнка, М. Владимирського-Буданова, О. Кониського, Р. Лащенка, А. Яковліва, О.