український правознавець розуміє, що знання цих історичних національних джерел права, на кшталт знань доктрини римського права, закладають основи праворозуміння та власного світосприйняття.

Серед елементів правової культури важливе місце відводиться звичаям (від латин. mos — звичай; svesco — звичка; mores maiorvm — звичаї предків). Вони формуються під впливом природних, історичних, культурних та інших чинників. Звичаї належить розглядати як свідомі, загальновизнані, усталені правила поведінки, які передаються від покоління до покоління. На відміну від законів, які інколи мають неправовий характер, звичаї як світоглядна природна та справедлива форма регулювання суспільного життя українського народу завжди є правовими. Отже, звичай — це самобутнє (етнічне) та споконвічне правило поведінки людей та їхніх об’єднань. Прикладом таких дій є рукостискання під час укладання договору. Мляве рукостискання породжує сумнів щодо щирості, доброї волі, свободи контрагента, а тому може мати певні правові наслідки негативного характеру (неукладання договору, невиконання зобов’язань за договором тощо). Міцне рукостискання відображає щирість, повагу, упевненість у настанні позитивного правового результату.

Інколи подібні до вищезазначеного прикладу звичаї в науці називають «традицією» (від латин. traditio — передання, переказ). Проте поняття «традиція» може розглядатись у дещо ширшому аспекті. У науці існують окремі види традицій: історична, культурна, правова тощо. Як приклад, розвиток західної традиції права, що своїми коріннями сягає папської реформи (XII ст.) і має своє поширення на теренах країн Західної Європи, або закономірності традиції ісламського права, основним джерелом якого є релігійні тексти Корану, Суни, іджми. Відповідні традиції є результатом досвіду еволюції права.

Історія українського права це історія становлення та розвитку правової думки та пізнання багатовікового шляху правотворення. Українська правова традиція — це система усталених, загальновизнаних, самобутніх, комплексних, правових явищ, джерел, принципів, що у взаємодії впродовж тривалого історичного періоду на певній території мають вплив на владнаний механізм регулювання суспільних відносин українського етносу.

У другій половині XIX ст. після ретельного аналізу рішень волосних судів Південно-Західного краю П. Чубинський зробив висновок про відмінність української звичаєво-правової культури від російської^[4]. Правовим підґрунтям прийняття відповідних рішень судів були не лише закони, а насамперед звичаї. Судова практика стає одним із джерел права, яка разом із звичаєм є об’єктом дослідження істориків українського права. Основою ж формування українського законодавства є правові механізми юридичної техніки.

В основі пізнання історії українського права міститься свідоме розуміння правових явищ і суті феномену права, наукове дослідження історичних правових і літературних джерел, аналіз і систематизація найбільш важливих правових норм, з’ясування закономірностей, що призводять до змін у праві, вивчення правових механізмів управління державою. Просторові та часові межі історії українського права надають можливість опанувати такі ціннісні категорії, як норма, звичай, справедливість, поведінка, суспільство, держава, влада, закон, відповідальність тощо; поринути в глибини культурної пам’яті народу; здійснити пошук і дослідження артефактів культури; вивчити мову, яка дає можливість фіксувати й передавати нормативно-ціннісну семантику правової дійсності наступним поколінням.

Об’єкти пізнання українського права, так само як і будь-які інші правові явища, як правило, сприймаються через поняття «факт» (від латин. factum — зроблене, дія, справа), тобто дії або події, що мали місце в минулому.

«Юридичні артефакти, які зосереджено фіксують те істотне, що є основою соціально-правової реальності, виявляють свою міцну прихильність насамперед до проблем міжсуб’єктних правовідносин. Зіткнення інтересів, боротьба воль і характерів, вибухи пристрастей, конфлікти позицій, протиборство прихованих за всім цим різних тенденцій соціального розвитку становлять дійсну тканину того полотна, на якому історія права витинає свій вигадливий візерунок»^[5]. Мета наукової діяльності істориків права полягає в тому, щоб якнайретельніше зібрати факти, узагальнити їх та вибудувати чітку, зрозумілу, узгоджену картину становлення та розвитку українського права.

Для студента-правознавця важливо опанувати тенденції та закономірності історичного розвитку правової системи; підстави та аспекти взаємодії кодифікації як права, так і законодавства; особливості виникнення різних галузей права, насамперед цивільного, кримінального, адміністративного, процесуального; підстави, обсяг, зміст правовідносин та юридичної відповідальності; процеси державотворення та ін.

Предметом пізнання історії українського права є становлення та, розвиток правових звичаїв, законів і судових рішень, системи права, окремих галузей та норм права, інститутів державної влади та інших правових явищ, що становлять основу механізму правового регулювання суспільних відносин українського народу.

(обратно)

§ 3. Методи пізнання історії українського права

Навчальна дисципліна «Історія українського права» є нормативним курсом, що відповідає освітньо-професійним програмам підготовки у вищих юридичних навчальних закладах освіти III–IV рівнів акредитації. Цей нормативний курс є комплексним і віддзеркалює основні положення історичної та юридичної науки, адже в основі його відображення взято факти історичної дійсності та правових явищ розвитку українського суспільства.

Процес набуття, поглиблення, розширення та розвитку знань називають «пізнанням». Людина пізнає світ різними способами та засобами, які в контексті наукових досліджень отримали назву «методи» (від грец. methodos — шлях до чогось). При написанні цього посібника автори застосовували різні наукові методи, що дало можливість виконати серйозне історико-правове дослідження.

Для розкриття змісту основних тем посібника використовували загальнонауковий діалектичний метод та окремі наукові методи: історичний, формально-логічний, нормативно-догматичний, компаративістський (порівняльно-правовий), метод системно-структурного аналізу.

Діалектичний метод пізнання використаний з метою показати зв’язки між певними суспільними явищами, що мають суттєвий вплив на становлення та розвиток українського права та державності. Так, при викладі в посібнику теорії професора В.