світі, навіщо планувати заздалегідь.
Навіть подорожувати росіяни люблять без детально розробленого маршруту. Вислів «вирішимо на місці» типовий для обговорення спільних поїздок з російськими друзями. Вони просто вирушають у дорогу, а там буде видно, як розвиватимуться події. Тоді простіше припасувати власні плани до нових обставин.
А ось у робочих ситуаціях треба бути дуже обережним з усіма цими «вирішимо на місці». Коли восени 2006 року в Петербурзі ховали Марію Федорівну — данську принцесу Дагмар, раптом з'ясувалося, що я спізнилась з акредитацією: поховання збіглося у часі з іншим відрядженням, яке потім скасували. Тоді я зателефонувала до данського міністерства закордонних справ, яке миттю остудило мій запал.
— Жодного шансу. Місць для преси більше не залишилося, — повідомили мені.
Та я таки додзвонилася до Ірини, відповідальної за контакти з пресою в адміністрації Санкт-Петербурга. Вона пообіцяла все влаштувати.
— Приїжджайте, вирішимо на місці!
Ми з оператором зібрали апаратуру й вирушили в дорогу. Коли я заявилася до прес-центру, де. за словами Ірини, нас вже мала чекати акредитація, почалося справжнє пекло... Розшукати Ірину було марною справою. Прес-центром керувала Ксенія з російського міністерства культури, і її анітрохи не цікавило, що наобіцяли якісь ідіоти з адміністрації.
— Тут Я керую, і мені байдуже, про що ви там домовлялися з якоюсь Іриною! — репетувала Ксенія.
Я попросила її розмовляти зі мною нормальним тоном, та вона не зменшила децибелів. Тоді я теж перейшла на крик. Ми стояли, як два бойові півні, й верещали одна на одну, аж Ксенія вирішила, що достатньо мене провчила, і звіялася геть.
Наступного ранку я одержала наші акредитації, до того ж, найліпші місця, відведені для преси.
Тож Ірина мала рацію — усе вирішується на місці. Але на це пішов увесь день: телефонні дзвінки, факси, уклінні прохання — ситуація, повторення якої я, як журналіст, нізащо б не хотіла. Кожний такий день коштує працедавцеві сотні євро...
Але вернімося до головної теми розділу — росіяни неймовірно практичні й уміють використовувати речі, які чимало європейців давно вже викинули б на смітник. Їм вдається вирішувати проблеми вдома, на дачі, проблеми з автом, не викликаючи сантехніка й не віддаючи автомобіля у руки автомеханіка. Щоправда, у більшості випадків це тимчасові рішення, та вони здебільшого виправдані — поки щось поламається знову. І знову тоді щось придумається, як зарадити справі. У цьому хисті я вбачаю цілеспрямованість і раціоналізм, такі не властиві, на загал, російському характерові. Я не раз подорожувала зі своїми російськими друзями. Вони безнадійно нераціональні й непрактичні, коли йдеться про узгодження спільної програми поїздки. Я спостерігаю за російською зовнішньою політикою: російські дипломати неперевершені майстри різати гілляку, на якій сидять. Я працювала з російськими журналістами і вважаю, що вони часто витрачають невиправдано багато часу на виконання своїх завдань, поводяться якось нелогічно. Та коли треба збудувати будинок, відремонтувати автомобіль, виростити картоплю чи зафіксувати трубу, росіяни чудово дають собі раду — куди нам, фінам. Не кажу вже про інших мешканців Західної Європи. Мені видається, росіяни набагато краще від нас уміють зосереджуватися на головному — якщо вже справді припече. До того ж, вони мають більше фантазії і не відають, що таке упередженість, пробують і одне, і інше, доки не досягнуть результату. Бо ж звідки знати, що вийде з затії, якщо не спробувати... Фіни при цьому, звісно, похитали б лишень головою, та яке це має значення, якщо ідея працює! Не варто занадто впадати в залежність від дрібниць — оце практична порада з виживання тим, хто має намір пожити в Росії. Здається, саме так виживають при різних політичних режимах самі росіяни.
Москва не єдине місто в світі, де є безхатченки. Не бракує їх і в Гельсінкі, не кажучи вже про великі центральноєвропейські міста. Навіть скандинавські держави загального добробуту не зуміли дати собі ради з маргіналізацією у суспільстві. Тому я зовсім не хочу бути «всезнайком» у цьому питанні. Однак існує таки відмінність — у кількості. На будь-якій великій станції московського метра повно безхатченків, які влаштовують собі десь у кутку тимчасове лігво, доки їх звідти не виженуть. У Росії, а надто в Москві, не існує жодного соціального захисту. Хто падає, то вже на саме дно... Усе, що є в Москві бридкого, злиденного й брудного, бридкіше, злиденніше й брудніше, ніж можна собі уявити. А все гарне, величне й грандіозне вражає до глибини душі. Золотої середини не існує. Я ніколи не сприймала митей життя так реально й виразно, як у Москві. Тут весільна процесія може пройти повз людей, які помирають — у буквальному значенні цього слова. Це місто пропахло людською сечею, випорожненнями, Ів Сен-Лораном і Шанель. Я жила в багатьох країнах, але ніде не почувалася такою живою, як у Москві. Місто без кінця і краю. І водночас тут усе зовсім поряд. Життя і смерть. Сучасність і традиція. Злидні й розкіш. Висока культура і кіч. Життя крихке. Щастя зрадливе. Усе, що маєш, будь-якої миті можуть відібрати — рубль обвалиться, урядники вирішать знести твій дім, бізнес доведуть до банкрутства. А трапиться так, не буде на кого опертися, окрім друзів та рідних, з якими ти — будемо сподіватися — зберіг добрі стосунки. Твоє буття беззахисне, жодні гаті не врятують... Це жорстоко, це крає серце і це велично водночас. Навряд чи змогла б я прожити тут усе своє життя.
Коли я тільки приїхала до Москви, не могла позбутися мук сумління, проходячи повз жебраків у метрі. Особливо зворушували
Але вернімося до головної теми розділу — росіяни неймовірно практичні й уміють використовувати речі, які чимало європейців давно вже викинули б на смітник. Їм вдається вирішувати проблеми вдома, на дачі, проблеми з автом, не викликаючи сантехніка й не віддаючи автомобіля у руки автомеханіка. Щоправда, у більшості випадків це тимчасові рішення, та вони здебільшого виправдані — поки щось поламається знову. І знову тоді щось придумається, як зарадити справі. У цьому хисті я вбачаю цілеспрямованість і раціоналізм, такі не властиві, на загал, російському характерові. Я не раз подорожувала зі своїми російськими друзями. Вони безнадійно нераціональні й непрактичні, коли йдеться про узгодження спільної програми поїздки. Я спостерігаю за російською зовнішньою політикою: російські дипломати неперевершені майстри різати гілляку, на якій сидять. Я працювала з російськими журналістами і вважаю, що вони часто витрачають невиправдано багато часу на виконання своїх завдань, поводяться якось нелогічно. Та коли треба збудувати будинок, відремонтувати автомобіль, виростити картоплю чи зафіксувати трубу, росіяни чудово дають собі раду — куди нам, фінам. Не кажу вже про інших мешканців Західної Європи. Мені видається, росіяни набагато краще від нас уміють зосереджуватися на головному — якщо вже справді припече. До того ж, вони мають більше фантазії і не відають, що таке упередженість, пробують і одне, і інше, доки не досягнуть результату. Бо ж звідки знати, що вийде з затії, якщо не спробувати... Фіни при цьому, звісно, похитали б лишень головою, та яке це має значення, якщо ідея працює! Не варто занадто впадати в залежність від дрібниць — оце практична порада з виживання тим, хто має намір пожити в Росії. Здається, саме так виживають при різних політичних режимах самі росіяни.
РОЗДІЛ 14 ПРО РОСІЙСЬКІ КОНТРАСТИ
Іноді в московському метрі ніс раптом забиває різким запахом, ні, смородом бомжа. Звиклі до цього явища москвичі миттю визначають, де саме в вагоні лежить безхатченко. Суміш запахів не піддається описуванню, тхне немитим тілом, сечею, випорожненнями й перегаром. Метро — одне з небагатьох місць, де безхатченки хоч трохи можуть зігрітися і поспати. Іноді вони займають усю лавку, бо ніхто не наважується сісти поряд — людей відлякує нестерпний сопух. Рано чи пізно міліціонери в сірих уніформах витягають їх з вагонів. Це відбувається швидко й непомітно, навіть потяг не стоїть довше, ніж треба на те, щоб зайшли та вийшли пасажири. Я ніколи не бачила, аби бомжі протестували, вони мовчки й покірно дають стягнути себе з лави й виволокти на перон. Тоді двері вагона зачиняються, і потяг їде собі далі. Ніхто з пасажирів і бровою не поведе. Це — Москва, місто, де або випливеш, або потонеш.Москва не єдине місто в світі, де є безхатченки. Не бракує їх і в Гельсінкі, не кажучи вже про великі центральноєвропейські міста. Навіть скандинавські держави загального добробуту не зуміли дати собі ради з маргіналізацією у суспільстві. Тому я зовсім не хочу бути «всезнайком» у цьому питанні. Однак існує таки відмінність — у кількості. На будь-якій великій станції московського метра повно безхатченків, які влаштовують собі десь у кутку тимчасове лігво, доки їх звідти не виженуть. У Росії, а надто в Москві, не існує жодного соціального захисту. Хто падає, то вже на саме дно... Усе, що є в Москві бридкого, злиденного й брудного, бридкіше, злиденніше й брудніше, ніж можна собі уявити. А все гарне, величне й грандіозне вражає до глибини душі. Золотої середини не існує. Я ніколи не сприймала митей життя так реально й виразно, як у Москві. Тут весільна процесія може пройти повз людей, які помирають — у буквальному значенні цього слова. Це місто пропахло людською сечею, випорожненнями, Ів Сен-Лораном і Шанель. Я жила в багатьох країнах, але ніде не почувалася такою живою, як у Москві. Місто без кінця і краю. І водночас тут усе зовсім поряд. Життя і смерть. Сучасність і традиція. Злидні й розкіш. Висока культура і кіч. Життя крихке. Щастя зрадливе. Усе, що маєш, будь-якої миті можуть відібрати — рубль обвалиться, урядники вирішать знести твій дім, бізнес доведуть до банкрутства. А трапиться так, не буде на кого опертися, окрім друзів та рідних, з якими ти — будемо сподіватися — зберіг добрі стосунки. Твоє буття беззахисне, жодні гаті не врятують... Це жорстоко, це крає серце і це велично водночас. Навряд чи змогла б я прожити тут усе своє життя.
Коли я тільки приїхала до Москви, не могла позбутися мук сумління, проходячи повз жебраків у метрі. Особливо зворушували