що зазіхнув: влопати зжатий нею врожаєць і не вдавитися!

Чоловік іще задкував од неї, смакуючи дивовижу того, що його омильність зробила щасливою чарівну дівчину й вона аж засіяла одразу. Мабуть, що він не встиг ні об чім подумати, бо, справді, де б же йому було знати про Давида, мурахи по шкірі, проблеми ведмежої хвороби й свою, раду для Люлі, непричетність до цього всього?

— То на все добре вам? — ніби не вірячи своєму щастю, чомусь запитала Люля. — Так! А я поспішаю, — і чимдуж метнулася до квиткових кас.

2

«Маю за що похвалити себе, еге ж, — між тим підсумовувала втікачка. — Але не надто! Те, що вдалося здиміти з дому, тимчасово знешкодивши Дидика, є лише успішним початком. А що далі? Куди від нього подітися? Як уникнути переслідування й зазіхань, навіть замахів? До чого справа дійшла, Боже милостивий! Де сховатися надовго й надійно? Як вціліти від виродка, який замислив з тобою поквитатися?»

Відповідей вона не мала.

А мусила знайти їх, і терміново. Тому, як завжди робила в хвилини замішання, Люля примусила себе облишити безладні душевні метання, а натомість зупинитися й гарненько зібратися на думці. Вона так і зробила, вгледівши оцей стенд. Витріщившись тепер на дегенеративні пики злочинців, ще раз прокрутила в пам’яті недавні події, переживаючи їх заново, виважуючись на наступний крок: кудись податися.

* * *

Ніби збоку, побачила вона події цього вечора і себе. Побачила, як вона втікала з шаленим биттям серця, тінню ковзала в метрополітенівському тлумі й зловтішно посміхалася від задоволення, перебуваючи в тому швидкоминучому настрої, коли маєш кайф, що насипав ворогові солі під хвіст і уявляєш, як йому з того зле. Нехай, непотріб, узнає, як безрадісно буває на світі жити!

Самраз насувалася глупа ніч і в сітях денного тралення тягла за собою сповнену весняними чеканнями прохолоду, струшувала краплини несміливого тепла й повівала вельми вчорашніми, зимними вітрами. Втікачка ледве тепер спам’яталася й пошкодувала, що так розпачливо тремтіла й тряслась, покидаючи проти ночі свій затишок, од чого її мало правець не вхопив, і ось маєте — схибила й не прихопила бодай-якої вдяганки, запасу білизни, косметики, інших речей з «набору істинної леді». Чи то й на краще? — подумалося мимохіть. Може, нею взялася опікуватися милостива пані планида і треба до неї прислухатися, заткнувшись?

Гаразд, далі побачимо. Дяка Богу, що вона-таки зробила половину справи — одважилася на перший крок до порятунку.

А діло було так. Майже зненацька отримавши незаперечні докази і остаточно переконавшись в таємних — кривавих! — намірах свого милого, почала імпровізувати, на ходу вносячи останні корективи в попередньо продуманий план свого врятування. Вдавши, що готується спати, розшнурувалася вповні: змила макіяж, розібрала зачіску, склала до шафи вбрання, заховала нові туфлі на високому підборі — все, як завжди. А тут і він зі своєю простудою затіяв лікуватися. Атож, не приведи Господи злягти з температурою в дорозі, коли вже й квитки куплено, й у Москві все приготовано, й ситуацію до того, щоб після вбивства Люлі кінці сховати, створено. Все завбачив, людожер, не врахував тільки весняних протягів і авітамінозу. Люля, перебуваючи під натиском підозр, ще тоді нашорошила вушка, коли тільки він вперше чхнув, розім’яла прямо в упаковці таблетки снодійного й тримала під рукою, чатуючи на сприятливу нагоду. А тут бачить — він склянку окропу бере, заварює чай, засипає туди колдрекс, збирається пити.

— Ти б шкалик коньячку перед чаєм дербализнув для ліпшого зігріву та горло б обв’язав, — розбираючи постіль, тринькнула вона й з байдужістю позіхнула.

Дидик останнім часом страшенно люб’язним став, це, до речі зазначити, її й насторожило найбільше.

— Дякую, люба, слушно зауважуєш, але, певно, краще меду ложечку додати, — посміхнувся злодійськи і вийшов у кухню до бару.

Спрацювало! Не інакше, як сама доля їй спасіння посилає, розраховуючи, що не з дуркою зв’язалась. А з цією дамочкою треба рахуватися, бо в іншому разі вона й відвернутися може, розчарувавшись в підопічній.

— Ну, меду візьми, краще спатимеш, — недбало проказала Люля, хутко висипаючи в склянку заготовлене снодійне.

І скоро по тому вона (як не лише за паспортом, а чистісінько справжня тобі Улита) з незвично блідим лицем, облізлими очима й у зім’ятій допотопній джуді, накинутій на бачений кращі часи спортивний костюм, у стоптаних шльопанцях лупилася довкруж на всі триста шістдесят градусів, помножених на чотири. Чому на чотири? Ха! Бо мала сканувати простір у всіх його трьох вимірах, та ще й час контролювати — в одному вимірі, перебігаючи думками від вчорашніх намірів до завтрашніх реалій.

Відмовившись від спокуси скористатися таксі, неквапом спустилася на станцію метро «Майдан незалежності», перейшла на станцію «Хрещатик» і автоматично повернула до платформи, з якої можна дістатися на «Вокзальну». Підхоплена людським виром, ледве увалилася до вагону — час вечірній, пасажирів море.

Ото вже що рідко з нею буває — це спогади. А тут насіли, мов комарі, й почали крівцю пити. Чомусь згадалося, як давно в дитинстві, коли в неї ще були татко й мама, вона не вміла вимовляти своє ім’я і замість Уля говорила Люля. Звідтоді Улита, чи по-домашньому Уля, на все життя залишилась Люлею. З шармом і не утерто, — думала вона. Не якась там смертельно вовча Ляля чи анекдотична Льоля, не примітивна Люся чи двозначна Гуля. А саме Люля — тепло, без претензій чи мавпячості.

Долоню муляла ручка вишуканого шкіряного «дипломата». З ним незручно було протискуватись у натовпі, його облямовані металом кути чіплялися об чужу одіж, не кажучи вже про те, що він був заважкий і жовтим на колір, що робило його до дідька помітним. Ще й кидався в очі невідповідністю до її зовнішнього вигляду. Це не просто небажано, непокоїлася Люля, а вкрай небезпечно. Що робити? Найперше заспокоїтися. Хто знає, що в тебе там, у «дипломаті», лежить? Дидик знає! Але я саме від нього й утікаю, і у великій мірі саме через оцей «дипломат». То хіба вже я така ні на що негаразда, що вляпаюсь на перших же кроках?

Люля набрала незалежного й байдужого вигляду, однією рукою ліниво повисла на верхньому поручні й уп’ялася незряче за вікно вагона. Знову поринула в спогади, тепер уже про недавні події, про те, що її найбільше бентежило.

Отож, з декількох незначних дрібничок у поведінці Дидика — з промельку в очах, який миттєво оголював його доти укриті мотиви, зі скрадливих поглядів у її бік — Люля давненько запідозрила, радше звіряче відчула, що він замислив і до чого почав стреміти. Через те на всяк випадок устигла