— Проходьте, проходьте! — і простягла до Люлі руку, наче вивільняючи перед нею дорогу.

— А ви куди квиток купуєте? — ні сіло, ні впало запитала Люля.

— До Дніпропетровська.

— Яке везіння! То візьміть і мені, щоб я туди не пхалася, — і від того раптового рішення до неї прийшло якесь спокійне й стійке впевнення, що вона саме туди й збиралася їхати, що це є найліпший варіант.

Поверх голів людей, які так і стовбичили тривкою обороною, Люля подала гроші, котрі, не рахуючи, встигла отримати за продані до Москви квитки.

— Вам який? — запитала самохітна помічниця. — Купейний?

— Який дістанеться, — одказала Люля, полегшено зітхаючи, як після тяжкої роботи.

Вона посміхнулася невідомо кому й одійшла вбік, чекаючи на свою несподівану рятівницю.

Дніпропетровськ… Щось давнє й дуже щемливе заворушилося в ній. Воно розлилося теплою хвилею по тілу так, що аж ноги заслабли, руки безвільно опустилися. А на лиці мимовільно виникла, мов у пришелепуватої, беззвітна посмішка. Такою й заскочила її чіта, коли підійшла з квитком.

— Як вас звати? — першою заговорила вона. — У нас квитки в одне купе, то давайте познайомимося. Я Тетяна, — першою назвалася дівчина повним іменем.

— Улита, можна Люля.

— Рідкісне ім’я. Банальні слова, але ж ви розумієте, що це так і є, — торохтіла Тетяна.

— Чому раптом Люля? Звучить легковажно.

— Я так себе в дитинстві називала. А ви маєте щось ліпше запропонувати?

— Улита звучить некепсько. Що тут ще придумувати?

— Добре тобі говорити, — з досади Люля перейшла на «ти», — маючи ім’я пушкінської героїні. А мене назвали так на честь маминої бабусі й у мене не запитали. Зваж, не на честь маминої мами, а маминої ба-бу-сі. Цьому імені сто літ в обід, а вони мені його припаячили. От і мучуся.

— Даремно. Я тебе називатиму Улитою, — Таня й собі відкинула «викати».

— Хоч горшком! — Люлі кортіло змилити звідси, забитися в якийсь притемок, бо здавалося, що на неї спитуюче поглядають підозрілі кібчики. Нехай, може, вони просто задивлялися на вродливу теличку, однаково хотілося спекатися їх, заспокоїтися в безпечному місці й відпочити. — Пробач, мені треба відійти, — обірвала балачку, озираючись довкруж.

— У нас вільних не більше п’ятнадцяти хвилин, — попередила здивована Тетяна. — Куди ти йдеш?

— Перетнемося, — зігнорувала Люля запитання і без пояснень покинула її.

Якби поряд стояв хтось уважний, то мав би привід для філософських роздумів — дівчата були разюче схожими.

4

На Київ давно лягли щільні сутінки, і звуки, що жили довкола, здалися їй трохи тихішими.

Ще не наблизившись до десятого вагону, куди вона мала квиток на місце за номером сім, Люля визначила, що він є спальним. «Нічого собі! — саркастично хмикнула на адресу Тетяни, — по всьому, звичайна бичка, а диви, куди кінь копитом, туди й жаба клешнею, — в СВ їздить, не хоче на другому пльонтарі перебиватись».

Вона знайшла своє купе, де вже зручно вгніздилася несподівана попутниця. Тетяна встигла ввімкнути телевізор, причеплений високо над відкидним столиком, і, влізши на м’яке сидіння з ногами й задравши голову, з цікавістю дивилася, як Валерій Комісаров розвішував гидко спандьорену локшину на вуха шанувальникам програми «Моя сім’я».

Зрозуміло, старі передачі крутять у запису, — Люля метким оком кинула довкола.

— Де тут мій бамбетель, оце? — показала вона на порожню канапу. — Прибери з-під ніг шкраби, — пихнула ногою Тетянині туфлі.

— Так, — невідривно дивлячись на екран, відповіла Тетяна. Але вмить її увага до передачі, як і вся постава, зробилася якоюсь робленою, несправжньою. — Улито, ти що, сиділа в тюрмі?

— З чого ти взяла? — настовбурчилася та.

— Говориш якось дивно…

Це зауваження вмить протверезило Люлю. Господи, я ж маю бути, як усі! — згадала вона. Як усі — це як хто конкретно? А ось, як Тетяна, наприклад, — відповіла сама собі й заходилася пильніше приглядатися до тієї, кого їй було послано прикладом для наслідування.

— Ні, звичайно, — сказала вона чисту правду. — Пробач, що налякала тебе. Я нервуюся, а в такому стані завжди згадую дитбудинок і тамтешню лексику.

— О! То ти виховувалася в дитячому будинку? Де? — відраза до Улити, яка вже мало не пустила паростки, вмить щезла з Тетяниного серця, натомість заполонивши його почуттям теплим, змалечку знайомим. — Я теж сирота. Уявляєш?

— Чому одразу не сказала, що взяла квитки на спальні місця? — замість відповіді запитала Люля, заховуючи, тепер уже навмисне, в грубуватий тон свою прикрість од власного промаху. — А якби в мене грошей не вистачило?

— Взяла, які були, сама ж так сказала, — нагадала Тетяна і почала копирсатися в дамській сумочці. — Але ж ти дала достатню суму. Забула? На ось здачу, — вона витягла приготовлені гроші й подала супутниці.

— Ага, — індиферентно буркнула Люля, взяла гроші й підкреслено недбало кинула в тумбу під своєю канапою остогидлу клітчату сумку, згадавши, що віддавала новій знайомій на купівлю одного квитка до Дніпропетровська всі гроші, отримані за два квитки до Москви.

— Не забула, але мало що могло бути. Гаразд. Поїхали, значить?

— Поїхали, — Тетянин голос сів на глухуватий регістр, як буває в прихованому хвилюванні чи при згадці про щось приємне, від чого серце зачаєно тенькає. — А що з тобою? Чого ти нервуєшся?

— Дорогою розберемося, стомилася я, — посміхнулася Люля й тільки тепер опустилася на канапу та розпружено відкинулася на її спинку, відчуваючи блаженство з того, що ляк прищух, відпустив душу й тіло. — Добре, що ти так зручно влаштувала нас обох. Еге?

— Хм! — і собі зраділа Тетяна, остаточно відволікшись од передачі.

Наразі, придивившись уважніше, вона відмітила, що Люля одного з нею зросту, хіба дещо щупліша тілом. Вона мала приємне відкрите обличчя з великими зеленими очима й ледь продовгуватим, але надзвичайно витонченим носиком. Світла шкіра, можливо, псувала би загальне враження, якби на неї не відбивали свою привабливість та свіжість скульптурно окреслені вишнево-соковиті вуста. Яка гарна!

Тетяна гірко зітхнула й звичним рухом поправила хустку на голові.

«Так ось чому вона здалася мені бичкою, — відмітивши той жест і звернувши, нарешті, увагу на її хустку, зрозуміла Люля і вчасно обірвала себе, вдруге вичитавши за сленг. — Хіба, може, вона опромінена? Облисіла, то й запнулася». Але вголос запитувати не стала: раптом, справді, дівчина невиліковно хвора. Он і бліда вона, аж жовтувата, під очима синці залягли, змарніла.

— Скину-таки, — наважилася Тетяна й розіпнулася, по чому Люля мало не сахнулася од неї, не годна визволитися з жахного