так спокійно і не раз пишучи про своє перебування в Кам'янці, згодом обмовився про це, либонь, тільки раз, та й то мимохідь.

А саме в місті над Смотричем і почалася його літературна робота.

«Перебуваючи в Кам'янці на Поділлі, написав фейлетона про Денікіна й поніс у «Робітничу газету». Секретарював там Хомик (молодший).

Прочитав, сказав: «Добре». І не надрукував.

Потім я поніс свого фейлетона до «Народної волі».

Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: «Добре».

І надрукував» (Шквал. — 1928.—№ 52.—С. 13).

Твір, про який згадує письменник, мав назву «Демократичні реформи Денікіна» (опублікований 2 листопада 1919 р. за підписом Павла Грунського). Це була не перша літературна спроба. Десь за півтора року до того, ще в Києві, Остап Вишня написав фейлетон про одного з міністрів Центральної ради, але надрукувати його не вдалося. Тоді він покинув навіть мріяти про роботу в газеті. А тут, нарешті, успіх і можливість дальшого співробітництва. Фейлетони Павла Грунського друкують мало не щодня, спершу — «Народна воля», пізніше — «Трудова громада». За неповних два місяці опубліковано понад двадцять творів.

Газети, в яких почав літературну діяльність Остап Вишня, були есерівськими. В них можна було надрукувати лише щось прийнятне редакції з огляду на політику її партії. І тому не варто ні «підтягувати» тогочасну творчість Павла Грунського до рівня більшовицької публіцистики, ні, тим паче, паплюжити її, як то вже робили у свій час деякі літературознавці. Хоча позиція Остапа Вишні в 1918–1920 pp. для нас достоту не ясна, проте можна з цілковитою певністю сказати, що вона нічого спільного не мала з Директорією. Інакше молодому фейлетоністові не довелося б напровесні 1920 р. тікати з Кам'янця до Києва, а не в протилежний бік, як робили тисячі інших, набагато знаменитіших діячів культури (проте і їм закидати сьогодні антипатріотизм — це ніби повторювати те, що робив біблійний Хам зі своїм старим небезгрішним родичем).

Зрештою, після повернення фейлетоніста до Києва ті, кому належало турбуватися про захист революції, не обійшли увагою пришельця з тамтого берега: восени 1920 р. Павла Губенка заарештували, але через півроку, після детального з'ясування характеру його дій і ретельного вивчення змісту писань, звільнили. Як згадують близькі Остапу Вишні люди, діяльну участь у вирішенні його долі в той драматичний момент узяв визначний діяч КП(б)У В. Елланський (Блакитний), що згодом став одним з фундаторів української радянської літератури і відомий нині читачам як Василь ЕлланБлакитний.

Через вісім років, коли вже не буде на світі полум'яного Василя, як називали його політичні соратники й літературні друзі, Остап Вишня напише:

«На життьовій путі кожного смертельника зустрічаються люди, що ніякі стонадцять смертей не зітруть їх з твоєї пам'яті, не вирвуть з твого серця.

В моєму житті був Василь Блакитний.

Він стоїть у моїй свідомості як дороговказ на грані двох різних для мене світів.

Поділив Василь Блакитний моє життя на дві половини:

До Блакитного» і

«Після Блакитного» («Хай ясніє ім'я його»).

Залучивши до роботи у «Вістях ВУЦВК» тоді ще не відомого Павла Губенка, В. ЕлланБлакитний відкрив йому найбільш перспективний шлях творчого зростання. Перебуваючи на гребені життєвої хвилі, Остап Вишня працював, за його ж словами, «як чорний віл», гранив свій талант на вістрі політики. Він писав майже щодня по фейлетону. І славнозвісні, нині визнані як новаторські в галузі гумористичного жанру «усмішки» — теж наслідок його найтіснішого зв'язку з життям народу і прагнення негайно відгукнутися на актуальну подію чи порушити перед громадськістю важливу проблему.

Працюючи над розв'язанням найзлободенніших публіцистичних завдань, він творив літературу, якій судилося довге й прекрасне життя. Під його пером жанр українського фейлетону сягнув істинних висот художності. Коли ж узяти до уваги вишнівську неймовірну оперативність і величезну продуктивність, майстерне володіння всіма засобами гумору і тонке відчуття сатиричної теми, то слід визнати, що наша література ні тоді, ні тепер не мала і не має фейлетоніста такого масштабу. В особі Остапа Вишні український читач уперше побачив сатирика — громадського діяча. Він був справді з тих небагатьох літераторів, які, зауваживши зло, недовго розмірковують над питанням, варто чи не варто писати про це, він завжди собі відповідав: «Варто!» — і брав перо в руки. А коли йому здавалося, що й фейлетону в певній ситуації замало, шукав інших шляхів розв'язання проблеми.

Одного разу в Баку, ставши свідком балаганного кривляння на кону халтурної лжеукраїнської «трупи», він не тільки опублікував нищівний фейлетон у «Вістях», а й подав через бакинську газету «ноту» протесту до азербайджанської Політосвіти, що допустила в республіці таку профанацію культури Радянської України.

Може, в тому й полягає феномен Остапа Вишні, що, не думаючи про високі мистецькі цілі, він у суєті неспокійного газетного життя творив шедеври. Навіть оперативні політичні фейлетони, на які митець дивився як на чисту журналістику (це видно хоча б з того, що до підсумкового чотиритомника 1928 р. не включено жодного твору на зовнішньополітичні теми), не вмерли в газетних підшивках: будучи сьогодні здебільшого предметом дослідження теоретиків художньопубліцистичних жанрів, вони дають колосальний матеріал для вивчення «технології» комічного.

1923 року в Харкові вийшла дуже весела книжка: «Сільськогосподарська пропаганда». Авторів було два: Марк Твен і Остап Вишня. До збірки ввійшло класичне оповідання Марка Твена «Як я був редактором сільськогосподарського часопису» і кілька гуморесок Остапа Вишні, зокрема «Агрономова з Пуплієм Козоцапським полеміка». Видання не помітили тогочасні критики, та й пізніше мало хто з дослідників згадував про нього. І даремно. Бо саме тут, у цьому факті, як сказав би О. Пушкін, моральні спостереження важливіші від спостережень літературних.

Дебют Остапа Вишні виявився справді символічним. Обидва письменники — Марк Твен і початківець — були першокласними газетярами, обидва з часопису пішли у велику літературу, обом випало стати поруч у світовому храмі майстрів сміху. Певно, не випадково на схилі віку Остап Вишня звертається думкою до американського гумориста і, відзначаючи недосяжний рівень його майстерності («Я ніколи, мабуть, не дійду до таких висот у гумористиці…»), зважує обидва творчі доробки на терезах демократизму. Ні, в словах Остапа Вишні нема й натяку на його власну перевагу, і всетаки…

Далебі, мало хто з письменників був таким близьким до народу, як Остап Вишня. Він не