року у селі, де народився Марко Черемшина:

Передові діячі української та російської культур високо цінили фольклорні твори, що втілили негативне ставлення трудящих до релігії. Вони вбачали в них важливе джерело для пізнання світогляду трудових мас. Вже О. С. Пушкін писав, що російський народ почуває «презирство до попів і байдужість до вітчизняної релігії» і що «він сповнений глуму щодо всього церковного»^[10].

Це спостереження повною мірою стосується й українського народу, як стосується його й відома оцінка народних релігійних почуттів, дана В. Г. Бєлінським у славетному листі його до М. В. Гоголя. «…Наше духовенство, — писав видатний критик, — перебуває у загальній зневазі у російського громадянства і російського народу, Про кого російський народ розповідає сороміцьку казку? Про попа, попадю, попову дочку і попового робітника. Кого російський народ називає: дурна порода, брюхаті жеребні? Попів… Чи не є піп на Русі для всіх росіян представником обжерливості, скупості, низькопоклонства, безстидства?»^[11].

Антирелігійний дух і спрямування народної сатири чимало заважили у виробленні атеїстичних поглядів Т. Г. Шевченка. її він знав з дитячих літ. Про це, зокрема, відомо із спогаду Л. М. Жемчужникова, який писав: «Шевченко любив наспівувати українські пісні, співав з великим почуттям, все більше й більше заглиблюючись у зміст; від нього ж я чув складену в народі пародію на акафісти, в якій висміяні пороки і лицемірство представників духовного сану. Шевченко, завжди чистий і правдивий, на моє питання, звідки ця пародія, відповів, що чув її ще в дитинстві своєму і що тут нема жодного слова ним вставленого» ^[12].

Сатирично зображуючи церковних слуг і розвінчуючи їх лицемірство та аморальність, фольклорні твори протиставляють цим персонажам трудову людину (наймита, селянина-бідняка, жінку-трудівницю) з її здоровою мораллю, оптимізмом і активним ствердженням своєї правоти.

У казках, анекдотах, народних віршах та піснях сюжетний конфлікт між духовенством і представниками трудящих завжди вирішується на користь останніх, завжди бере гору народна мораль, торжествує правда трудових мас.

Фольклор вміє образно і переконливо доносити хибність і шкідливість релігійних вірувань, обрядів і забобонів, переломлюючи їх через реальні сатиричні образи сівачів духовної темноти — попів, дяків, архієреїв, ченців і т. п. Їм протиставлена в народній творчості мудра і чесна, вільна від намулу церковщини трудова людина.

Як бачимо, антирелігійна народна сатира є важливим джерелом для розуміння соціальних основ світогляду трудящих. Справді, якщо настирливо пропаговані впродовж піків легіонами церковників, нерідко шляхом жорстокого насилля, релігійні догми та уявлення ставляться під сумнів, скидаються з небес на землю і переосмислюються трудящими в процесі розвитку їх світогляду та життєвого досвіду, якщо губиться віра в чудеса, ікони, молитви і сприймаються вони іронічно, оцінюються як абсурдні й шкідливі, якщо втрачається будь-яка повага до духовенства і воно стає предметом зневаги та презирства, — значить свідомість мас не тільки звільняється від релігійного дурману, але й підноситься до атеїзму,

Цей процес розпочався давно, він був довготривалим, необоротним і всезростаючим. Важливу роль в розвитку атеїстичних поглядів народу відіграла в Росії та на Україні передова суспільна думка. Досить нагадати, що ще у XVIII ст. гнівно таврував церкву російський революціонер О. М. Радіщевз

Високо цінували антирелігійний струмінь світогляду трудящих діячі революційно-демократичного руху в Росії та на Україні — В. Г, Бєлінський, Т, Г, Шевченко, М. О. Добролюбов, М. Р. Чернишевський, І, Я. Франко, П, А, Грабовський та ін. Вони були активними пропагандистами атеїзму, борцями проти релігійної ідеології, віри та церковних обрядів,

З великою силою звучало слово антирелігійної пропаганди в поезіях Т. Г. Шевченка, який мріяв про новий вільний світ для трудящої людини — світ без поміщика, царя, попа і бога — і уявляв, як

Спрямовуючи трудящих до боротьби проти поміщиків і капіталістів, революціонери-демократи водночас закликали народ порвати з релігією, звільнитися від цих важких духовних пут.

так звертався І. Я. Франко до своїх однодумців і до трудового народу.

Особливо велику роль в утвердженні атеїстичних поглядів трудового народу відіграли марксистська думка та література. Під їх впливом передові робітники та селяни вели широку розвінчувальну антирелігійну роботу серед мас, використовуючи при цьому і народну сатиричну творчість як зброю проти церкви та її служителів, проти релігійної облуди. Ось як описував В. І. Ленін діяльність таких людей на селі в часи першої російської революції: «В російському селі з’явився новий тип — свідомий молодий селянин. Він мав стосунки із «забастовщиками», він читав газети, він розповідав селянам про події в містах, він роз’яснював сільським товаришам значення політичних вимог, він закликав їх до боротьби проти великих землевласників-дворян, проти попів і чиновників» ^[15].

В. І. Ленін надавав виняткового значення атеїстичній роботі партії, підкреслюючи, що «масам необхідно дати найрізноманітніший матеріал з атеїстичної пропаганди, знайомити їх з фактами найрізніших галузей життя, підійти до них і так і сяк для того, щоб їх зацікавити, пробудити їх від релігійного сну, розворушити їх з найрізніших сторін, найрізнішими способами і т. п.» ^[16].

Участь трудящих в революційній боротьбі ідейно збагатила народну антирелігійну творчість: посилилося сатиричне соціальне