«завжди була опорою батога і догідником деспотизму, поборницею нерівності, підлесником влади, ворогом і гнобителькою братерства між людьми»^[5]. Показуючи погляди панівного класу капіталістичного суспільства на релігію, І. Я. Франко у повісті «Великий шум» устами одного з персонажів — пана Суботи — так розкрив її класову функцію: «Головна річ — пускати страх на хлопа: душу свою згубиш, пекло на тебе чекає! Щоб боявся, щоб не переступив своєї собачої границі, щоб не ласився на те, що не його, щоб краще з голоду здох, а не торкнувся того, що панське або попівське. От як я розумію релігію, ось у чім бачу її громадське значення. Пан біг — що таке пан біг? Ми того не знаємо, ніхто його не бачив, але ми з нього робимо незримого та всемогучого жандарма, щоб пильнував нашого добра, нашого життя, наших родин» ^[6].

Відчуття експлуататорської суті релігії, її соціально ворожої трудовим верствам ролі здавна було властиве широким масам народу. їх критичне сприйняття всіляких релігійних догм і церкви в цілому з усіма її обрядами та служителями знайшло відображення в народній творчості. Антицерковна сатира засвідчувала, що світогляд мас починав звільнятися від релігійної облуди, що зростала сила протесту проти духовного гніту, В казках, анекдотах, піснях і прислів’ях народ показував справжню суть релігії, її вороже трудящим єство, висміював внутрішню мізерію церковних догм, негідні вчинки церковнослужителів, прикриті оболонкою благочестивості, доброчинності та помпезності,

«Сміх, — писав А. В. Луначарський, — є ознака сили, Сміх не тільки ознака сили, але і сама сила… Сміх — ознака перемоги»^[7]. А оскільки в народній творчості цей сміх — колективний, масовий, то його разюча сила зростає і помножується. Від сміху, за влучним висловом О. І. Герцена, падають ідоли.

Народна антирелігійна творчість, частка якої представлена і в цій книзі, своїм лукавим і дошкульним сміхом знімає ореол святості з самого бога, святих його угодників і всього церковного кліру, показуючи всю їх облудність і лицемірство, класово ворожу народові мораль та поведінку.

Якщо релігія підносить бога як втілення справедливості, досконалості й доцільності, то фольклор скидає його з висоти божественності, з п’єдесталу величності, представляючи мізерним, мстивим, недолугим і обмеженим. Біблійні легенди про творення світу богом, про його взаємини з дияволом та з першими людьми подані в народній творчості з глузливою насмішкою, нерідко пройняті їдкою іронією, крізь яку чітко проглядає народна зневага до церковних вигадок та легенд. Трудящі розуміють соціальну природу релігії і викривають її дотепними анекдотами, мудрими прислів’ями та приказками («Богові потрібна не душа, а гроші». «В кого гроші, за того й бог», «Де той бог був, як цар бідноту в дугу гнув» і т. ін.).

Народний гумор і сатира не щадять також ні святих, ні апостолів, дотепно змальовуючи їх морально ущербними, мізерними, брехунами, злодюжками, непотребом, Якщо церква, нав’язуючи віруючим приклади доброчинності у вигляді «житій» різних святих, розмальовує їх чудодійні справи, вихваляє їх поведінку, то фольклор усе це бере під сумнів, зводить нанівець, показуючи лицемірну й «фарисейську мораль цих «житій». Народні саркастичні новели про гріховність і аморальність поведінки апостолів, анекдоти і дотепи про ікони, прирівнювання зображень святих до «бозі з хвостиком» і т. д. і т. п. — все це яскраві художні свідчення повного обезцінювання релігії трудовим народом.

Українські буржуазно-націоналістичні «теоретики» ще в XIX ст. висунули тезу про богобоязливість, релігійність та про індивідуалістсько-власницьку психологію українців. Цим застарілим перержавілим інструментарієм користуються й зараз зарубіжні продажні націоналістичні писаки. Проте вся атеїстична українська народна поетична творчість рішуче спростовує ці наклепи, а сучасне суспільне життя українського радянського народу-атеїста, що разом з усіма народами СРСР прямує до комуністичної мети, не залишає від цих зловорожих «теорій» каменя на камені.

Яскравим свідченням антирелігійних та антицерковних настроїв трудящих є їх ставлення до духовенства — попів, дяків, ченців і т. п., відображене у фольклорі. Аморальні пособники експлуататорів і самі гнобителі народу іменем «святої церкви» і бога віддавна стали предметом народної ненависті та презирства, одним з об’єктів гострої народної сатири. А в сатирі, як відомо, проявляється не тільки соціальна позиція, а й соціальна активність мас.

Релігія пильно дбала про авторитет своїх слуг, церковники всіляко намагалися під маскою лицемірства і фарисейства приховати свою розбещену експлуататорську натуру, але народна творчість нещадно зривала цю маску, активно розхитувала прищеплювані панівними класами уявлення про своїх представників. До нашого часу дійшли антицерковні та антипопівські твори ще з XVI і XVII століть, не говорячи вже про пізніші часи. Ось, скажімо, як зображено сільського попа в пісні, записаній наприкінці XVII століття:

Зрозуміло, що світська й церковна цензура в дореволюційну епоху рішуче зобороняла друкувати народні твори антицерковного, розвінчувального характеру — прислів’я, пісні, пародії на молитви і т. д. Тому, скажімо, залишилися поза збірником «Із уст народа» Б. Грінченка прислів’я «Бог не теля, бачить і відтіля», «Брехав би, да не батюшка», загадки типу «Создане із землі, повішене на плетні, положене на колесницю, повезене на продажницю, як Ісус Христос» (розгадка — горщик) і т. ін. У гуморі таких творів відчувається повне легковаження релігією. Коли ж трудові маси виражають свою ненависть до неї і її служителів, вони вдаються до викривальної сатири.

Грошелюбство, продажність, здирство, зрадливість, хабарництво, завидющість, перелюбство, пияцтво, обжерливість, нечесність, брехливість, злодійкуватість — це далеко не весь «букет» попівських аморальних рис, розвінчуваних народною творчістю. «У попа очі завидющі, а руки загребущі», «Попи, як воли: що зачеплять, те й потягнуть», «Піп та дяк звикли на дурняк» — так бичує народ своїх «духовних пастирів». Відомий сатиричний народний вірш про похорон попом за добрі гроші собаки дає яскраве художнє втілення й викриття однієї з найганебніших рис церковнослужителів — зажерливості, грошелюбства.

Піп-здирник — це типовий персонаж української народної сатири. Ось яким виступає він у своїй, уявлюваній народними творцями і співаками, передсмертній сповіді, записаній 1940