сіла, згорнула хвоста гарним кільцем навколо передніх лап і поглянула на .хлопчика.

Це була велика чорна кішка з білою латочкою на грудях і гладенькою шерстю, що аж вилискувала на сонці. На вигляд кішка здавалась дуже лагідною, навіть кігті втягнула в м’якенькі лапи і примружила сірі очі з вузенькою щілинкою посередині.

— Звісно, я знаю, де живе гном, — по хвилі мовила вона солодким голоском. — Але ще не відомо, чи я захочу тобі сказати.

— Люба кицю, ти ж повинна мені допомогти! Хіба ти не бачиш, що гном зачарував мене?

Кішка ледь розплющила очі. В них блимнув зелений лихий вогник, однак відповіла вона так само лагідно:

— За що ж мені помагати тобі, га? Може, за те, що ти смикав мене за хвоста?

Нільс розсердився. Він забув, який він тепер малий і безсилий.

— Я ще й зараз можу смикнути тебе, як будеш така розумна! — крикнув він і кинувся до кішки.

І враз кішка змінилася. Шерсть у неї наїжачилась, спина вигнулась, із пухнатих лапок висунулися гострі кігті, а широко розплющені очі запалали червоним вогнем. Нільсові навіть здалося, що перед ним якийсь небачений звір. Однак він не втік, а ступив ще крок уперед. Раптом кішка стрибнула на нього, звалила на землю, наступила передніми лапами на груди й роззявила пащу.

Хлопчик відчув, як кіщині пазури впиваються йому в тіло, а гострі зуби кусають шию.

— Рятуйте! Рятуйте! — щосили заверещав він тоненьким голоском.

Однак ніхто не прийшов на допомогу, і Нільс подумав, що тут йому й смерть.

Та враз кішка сховала пазури і випустила Нільса з лап.

— Поки що досить, — мовила вона. — Я пускаю тебе задля твоєї матері — вона добра жінка і завжди годує мене молоком. Я лише хотіла показати тобі, хто з нас дужчий.

Сказавши це, кішка повернулась і пішла собі, тихенько муркочучи, знову лагідна й спокійна.

Нільсові було так соромно, що він чимдуж гайнув до стайні, ні на кого не озираючись.

У стайні було всього три корови, та, побачивши хлопця, вони так заревіли, що можна було подумати, ніби там їх цілих тридцять.

— Му! Му! Добре, що є на світі справедливість! — мукала одна.

— Му! Му! Еге ж! Таки є! — вторували інші дві.

Хлопчик хотів спитати їх про гнома, та де там: корови зчинили таке риковище, ніби до стайні забіг чужий собака, — били ногами, дзвеніли ланцюгами і замахувалися рогами.

— Ану підійди лишень, — казала одна, — я так тебе хви-цну, що довіку пам’ятатимеш!

— Ходи ближче, — погрожувала друга. — Скуштуєш моїх рогів. Я тобі нагадаю, як ти пустив мені у вухо осу!

— Ну, чого стоїш? Я хочу віддячити тобі за те, що ти лупцював мене дерев’яними капцями! — гримала третя.

Нільс хотів сказати коровам, що він шкодує за свої вчинки і надалі буде чемний, хай тільки вони скажуть йому, де знайти гнома. Але корови і слухати його не хотіли. Хлопчик злякався, що котрась таки скине ланцюга і справді буцне його рогом, тому швиденько вийшов із стайні.

Тепер він переконався, що ніхто в дворі не хоче йому допомогти шукати гнома. Та гном, певне, й не зняв би чари, якби Нільс і знайшов його.

Хлопчик видряпався на кам’яну огорожу, зарослу ожиною й терном, яка оточувала їхню садибу, сів і почав думати, що йому тепер робити. Батько й мати прийдуть додому і будуть страшенно вражені. То буде диво на всю околицю. І старі, й малі з’їдуться поглянути на нього. А може, ще батьки виставлятимуть його на ярмарку?

Ні, про таке навіть страшно подумати! Краще хай би його взагалі більше ніхто не побачив.

О, який же він нещасний! У цілому світі немає хлопця нещаснішого за нього. Адже він уже не людина, а якась химера.

Нільс окинув оком рідну оселю. Маленька побілена хатка, ніби прибита до землі стрімким величезним дахом, маленька стайня і городу стільки, що на ньому ледве можна обернути конем. Але тепер усе це стало для нього аж надто велике. Адже віднині за домівку йому могла правити хіба що нірка в коморі. Нільс сидів зажурений: йому здавалося, що більше він ніколи не стане великий.

А погода була чудова. Навколо дзюрчала вода, розпукувались бруньки, цвірінькали горобці. В блакитному небі чорніли табуни перелітних птахів, що поверталися з вирію. їх було багато, але хлопчик упізнав тільки диких гусей, що летіли ключами.

Гуси летіли ключ за ключем високо-високо, але все одно хлопчик чув, як вони кричали:

— Ми летимо в Лапландію! Ми летимо в Лапландію!

Помітивши домашніх гусей, що статечно походжали подвір’ям, вони спускалися нижче й гукали:

— Летіть з нами! Летіть з нами! Ми спішимо в Лапландію!

Домашні гуси витягали голови й пильно дослухалися. З кожним новим ключем вони дедалі більше хвилювалися, лопотіли крильми, пробували злетіти. Однак стара гуска бігала навколо них і лементувала:

— Геть подуріли! Геть подуріли! Летіти на голод і холод! — і, задерши голову, відповідала диким гусям: — Нам і тут добре! Нам і тут добре!

Клич диких гусей найбільше схвилював молодого гусака Мортена. Коли надлетів новий табун, він закричав:

— Пождіть! Я лечу з вами! Я лечу з вами!

Гусак розправив крила, підлетів, однак з незвички знову впав на землю.

Дикі гуси, певно, почули його, бо повільно завернули на-зад поглянути, чи він справді летить.

— Чекайте! Чекайте! — гусак знову спробував знятися.

Нільс сидів на огорожі і все це бачив і чув.

Таж Мортен найбільший їхній гусак! Тато й мама дуже жалкуватимуть, якщо він полетить.

І, зовсім забувши про те, що він малий та безсилий, хлоп-чик стрибнув з огорожі, кинувся межи гуси і схопив Моотен за шию.

— Стривай, не лети! Не лети, чуєш?

Але саме цієї миті Мортен збагнув, як йому треба відри-ватись від землі. Він не звернув на хлопця уваги, а разом ним знявся в повітря.

Гусак злетів так раптово, що в Нільса запаморочилася го-лова. Поки він зрозумів, що все одно не втримає гусака, вони були вже високо в небі, і якби Нільс відпустив тепер гусаков шию, то напевне впав би додолу й розбився.

Єдине, що він міг зробити, це видертися Мортенові верхи на спину. Але втриматись на гладенькому пір’ї теж було не легко. Хлопчикові довелось міцно вхопитися обома руками за пір’їни, щоб не полетіти вниз.

1

2

3

4

5

. . .

последняя (49) »