Litvek - онлайн библиотека >> Богомил Райнов >> Шпионский детектив >> Ранок дня не визначає >> страница 3
довколишньої балаканини, а тим паче брати в ній участь.

Після нічної темряви й прохолоди ресторан привітно огортає мене теплом і смачним духом смаженого м'яса. Обстановка умисне грубувата — ну, ще б пак, адже ви майже в Аргентіні! — білі стіни, чорні колоди, червоні скатертини, миготливе світло великих червоних свічок. Проходжу всередину, шукаючи вільне місце, аж чую знайомий голос:

— Ви самі, Майкле?

Зиркаю на кабіну. Перше враження таке, наче я сплю й треба негайно прокинутись. І враз виникає бажання — перетворитися на невидимку.

— Сам, Уїльяме.

— В такому разі прошу до мене. Я теж сам.

І щоб я не подумав, що він набивається до мене в компанію, Сеймур додає:

— Все одно не знайдете вільного столика. Це останній.

Так, це Сеймур. Такий самий, яким я пам'ятаю його з Копенгагена, такий самий, яким я його бачу в своїх снах. Сивувате волосся, сірі холодні очі, мужнє обличчя з ледь помітним виразом смутку.

Мені не залишається нічого іншого, як грати в невимушеність. Неквапно опускаюся на стілець навпроти й запитую:

— Ви вже замовили?

— Ні. Чекав на вас. — На його тонких губах з'являється щось схоже на усмішку. — Звичайно, я на вас не чекав. Але знаєте, Майкле, я завжди був упевнений, що ми колись ще побачимося.

— Ви мені лестите, Уїльяме. Я думав, що ви вже давно мене забули.

— Для мене справді було б зручніше забути вас. Та що вдієш: я ніколи не забуваю свої поразки.

До нас підходить взяти замовлення кельнер у червоному жилеті й білому фартушку. Сеймур запитливо дивиться на мене.

— Якщо ви вже вибрали, я замовлю те саме, — зауважив я, щоб скоротити дію.

— Що ж тут вибирати! Звичайно, філе!

І, обернувшись до кельнера, каже:

— Два біфштекси, салати, пляшку червоного вина.

Кельнер хотів був завести розмову щодо марки й року виготовлення вина, але Сеймур випередив його:

— На ваш смак.

Той киває й відходить. Уїльям простягає мені пачку «Кента» й сам, за давньою звичкою, затискає сигарету в правому кутику рота. Куримо мовчки. Я відчуваю, що Сеймур спостерігає за мною, і, в свою чергу, також розглядаю його. Обличчя в нього серйозне, навіть трохи замислене, але в сірих очах виграють веселі бісики.

— Щоб не зіпсувати вам апетиту, хочу одразу сказати, що та історія в Копенгагені для мене — справа минула. Ні, я її не забув, проте вже давно здав в архів. Отже, можете спокійно їсти філе з цілковитою впевненістю, що вам ніщо не загрожує.

— Іншого я від вас і не чекав, Уїльяме.

— Звичайно, коли деякі інстанції довідаються, що ви й далі подвизаєтеся в цій частині світу, це, мабуть, їм не дуже сподобається. Але я не шеф тих інстанцій, не уповноважений займатися вами і в даний момент перебуваю тут у чисто приватній справі.

— Я також, Уїльяме.

— Так ще краще. Отже, вважатимемо, що ми з вами — двоє туристів, які познайомилися колись під час відпустки й зустрілися знову під час другої відпустки.

— Відпустка — чудова річ, — погоджуюсь я. — Хоча, між нами кажучи, та перша відпустка трохи не коштувала мені життя.

Він мовчки дивиться на мене, примруживши праве око від диму сигарети, що стримить в кутику його рота. Потім, трохи повагавшись, каже:

— Може, мені б не слід вам цього говорити, бо ви не повірите, але фактично своїм життям ви завдячуєте мені, Майкле.

— Я не сумніваюсь у цьому.

— Не збираюсь переконувати вас, але так воно і є. Коли б я провів операцію, щоб вас затримати, як належить, вас неодмінно спіймали б. Та я провів її абияк. Це вас і врятувало.

— В такому разі я не знаю, як розуміти ваш жест.

— Все дуже просто. Це негласна віддяка за ваш власний жест того вечора, на квартирі. У вас була можливість ліквідувати мене, але ви задовольнились тим, що усипили мене.

— Навіть не припускав, що заслужив вдячність з вашого боку.

— Ви вважаєте моєю поразкою те, що ви втекли. Ні, моя поразка в тому, що я не зміг зробити з вас свою людину. Потім ваша доля мене особливо не хвилювала. Гра скінчилася. Який же сенс кидати вас на поталу звірам!

Кельнер у червоному жилеті приносить два щойно засмажені шматки м'яса на двох дерев'яних підставках, подає салати, наливає в келихи вино і йде.

— Мабуть, ви харчуєтесь у ресторанах Кюрасао тому, що тут кухарі не мацають м'ясо руками… — зауважую я, згадавши гіпертрофовану гидливість Сеймура.

— Певно, мацають, коли воно сире, та навряд щоб дозволили собі таку фамільярність, коли воно гаряче, — бурчить Сеймур, роздушуючи недокурок у попільничці.

Він займається своїм філе, відрізає гострим, як лезо бритви, ножем шматок та, перш як настромити його на виделку, додає:

— Справді, я віддаю перевагу цим ресторанам. І коли б ви вчасно згадали про це, наша зустріч не відбулася б.

Нарешті Сеймур бере в рот шматочок м'яса й повільно починає жувати.

— Невже ви справді вважаєте, що настільки мені неприємні? — запитую я.

— Як людина — може, й ні, а як противник — безперечно. Я надто зайнятий своєю порцією м'яса, щоб відповісти йому.

— Так, ви уникаєте зустрічі з противником, Майкле. А я волію краще розмовляти із справжнім противником, аніж з фальшивим другом.

«Бо у вас немає справжніх друзів», — хочеться відповісти мені, та я стримуюсь.

Далі вечеря могла б проходити в мовчанці — коли люди їдять, не заведено багато балакати. Але, по-перше, цей чоловік наче не їсть, а мучиться над тією їжею, по-друге, він з тих, кому начхати на те, що заведено і що не заведено.

— В якому готелі ви зупинилися? — запитує між іншим Сеймур.

— Ні в якому. Я щойно прибув.

— Я б вам порадив «Чорного цапа». — Я — в ньому.

— Це близько?

— За два кроки звідси.

Він обережно відпиває з келиха, немовби перевіряє — вино там чи отрута.

— Певно, ви їдете на батьківщину?

— Ні, у зворотному напрямку, — відповідаю я. — Прямую до Кельна.

Точніше було б сказати, що я повертаюся з Кельна, однак з такими людьми, як Сеймур, треба бути насторожі. Особливо якщо взяти до уваги, що він вчиняє тобі допит — отак зовсім недбало, ніби між іншим.

— Гм, Кельн… Унікальний кафедральний собор. Сподіваюсь, ви відвідаєте його.

— Навіщо мені його відвідувати! Собори тим і чудові, що їх видно здалеку.

— Ви такий же, як і я, — киває головою американець. — Ніяких культурних запитів.

Далі розмова деградує до коротких фраз, які нічого не означають; паузи стають чимдалі триваліші. Навіть міцна подвійна кава не вносить пожвавлення. У мене таке враження, що цю людину давно вже гнітить моя присутність.

— Де ваш автомобіль? — запитує Сеймур, коли ми, нарешті, виходимо з «Кюрасао».

— По той бік пішохідної зони. Поставити автомобіль — тут ціла проблема.

Litvek: лучшие книги месяца
Топ книга - Лавр [Евгений Германович Водолазкин] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Сила воли. Как развить и укрепить [Келли Макгонигал] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Под тенью Сатурна [Джеймс Холлис] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Атаман Ермак со товарищи [Борис Александрович Алмазов] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Физика невозможного [Мичио Каку] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Пробуждение Левиафана [Джеймс С. А. Кори] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Технический анализ фьючерсных рынков: Теория и практика [Мэрфи Джон Дж] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Счастливый брак по-драконьи. Поймать пламя [Александра Черчень] - читаем полностью в Litvek