Процюк Степан - 5 книг. Начальная страница.

Степан Васильович Процюк (* 13 серпня 1964) — сучасний український письменник, якого вважають одним із найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів.

Народився на Львівщині. Закінчив Івано-Франківський педінститут й аспірантуру Інституту літератури НАН України. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті (Івано-Франківськ).
Літературна біографія розпочалася 1992 року, коли була надрукована перша поетична збірка Процюка «На вістрі двох правд» (збірник літгурту «Нова дегенерація», передмова Юрія Андруховича). Далі з'явилася збірка віршів «Апологетика на світанку» (Ужгород, 1996) та збірка поем «Завжди і ніколи» (Львів, 1999). У зв'язку з малоз'ясованими обставинами перестає писати вірші, переходячи винятково на прозу й есеїстику, зокрема, так звані письменницькі колонки в газетах України.
1996 року вийшла збірка літературних есеїв Процюка «Лицарі стилосу і кав'ярень» (Київ), а також перша книжка прози «Переступ у вакуумі». 2001 року тернопільське видавництво «Джура» друкує збірку повістей «Шибениця для ніжності», що заслужила чимало взаємовиключних своєю апологетичною патокою або іронічним чи навіть агресивним несприйняттям відгуків і рецензій. У 2002 році івано-франківське видавництво «Тіповіт» друкує чергову збірку повістей «Серафими і мізантропи», де, як вказувала пізніше критика певного штибу, посилюються декадентські кольори, а також нездоровий інтерес до зображення межових невротичних станів людини чи «неопшибишевщина».
Також 2002 року Процюк дебютує як романіст. Львівська «Піраміда» друкує його «Інфекцію». Як завжди, критичних контроверсій вистачало: від тверджень про появу роману «національної честі» до роздратованих реляцій у порожнечу, мовляв, справжній українець не міг би бути таким жорстким щодо критики національних негараздів і ментальних недоладностей. Також писалося про те, що «Інфекція» є поступом щодо композиції та поетики українського роману й про те, що це взагалі не роман.
Доля наступного роману «Жертовпринесення» є трохи сумнішою. Адже у зв'язку з якимись метафізичними обставинами (може, справа у назві?) він донині не вийшов окремою книжкою.
У 2005 році вийшов третій роман — «Тотем» (видавництво «Тіповіт»). У цьому творі помітне посилення інтересу до онтологічних питань: смерть і страх, фетишизація і неврози, відчай і пошуки можливих рецептів гармонії.
Автор мав літературні вечори у багатьох містах України (Києві і Харкові, Львові і Ялті, Тернополі й Ужгороді і т. д.), а також у Кракові (на запрошення Ягеллонського університету) та Берліні. Є лауреатом багатьох національних літературних премій: 7-разовий лауреат премії журналу «Кур'єр Кривбасу» (1998—2003 рр. включно), премії «Благовіст» (2000 р.), а також міської літературної премії ім. І.Франка (2002 р.) та обласної літературної премії ім. В.Стефаника. 2003 року за роман «Інфекція» був номінованим на здобуття Шевченківської премії.
Окремі твори, переважно вірші, перекладені кількома іноземними мовами (німецькою, російською, словацькою).
Проза Процюка є одним із найконтроверсійніших елементів сучасної української літератури. Автора часто звинувачують у натуралізмі та фізіологізмі. Автора підхвалюють за екзистенційну сміливість. Автору закидають вульгарність та імітацію щирості. Проте багато читачів вважає, що так звана вульгарність у Процюковому виконанні — це лише страсті за чистотою духу. Процюку закидають як і хворобливий патріотизм, так і відсутність будь-якого патріотизму. Його не пестить як традиційна, так і постмодерна критика. Автор має низку читачів у різних містах України, з яких можна створити віртуальний фан-клуб. Деяка частина читачів стверджує, що ненавидить його прозу. Проте сам автор вважає, що найбільше потенційних читачів ще не познайомилося як і з його книжками, так і з творами його колег.

Докладніше: wikipedia