- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (14) »
ззаду.
Або українсько-німецької колядки:
Серце радується від такого поєднання українсько-німецьких культур…
І не зовсім зрозуміло, чому після виконання українського гопака всі присутні висловлювали глибоку віру в те, що для україно-німців ще прийде кращий час…
Чому саме «прийде»?
Він уже прийшов…
Українсько-німецьких колядок співаєте, гопака танцюєте, гроші у Віртшафтсбанку заощаджуєте…
Що ще треба?
А оті тимчасові клопоти: «коли тікать» і навіть «куди тікать» — швидко минуть, бо не буде вже ні «куди тікать», ні «коли тікать».
VI. Мова
Мова дуже барвиста, багата на синоніми. Влада до них: «На-на-на! Кусі! Кусі! Кусі!» Населення зразу ж одповідає: «Гав! Гав! Гав!» Дуже характерні такі, приміром, зразки найрозповсюдженіших мовних виразів:Цар. Бандера! (Бандера — це в УкрОУНців те, що в злодіїв — «пахан»). У селі N пришить усіх чесних селян. По мокрому! (Кидає монету). Наклац! Форвертс![2] Бандера (хапає зубами монету). Клац! Гав! Гав! Гав!Це значить, що УкрОУНці мусять вирізати в указаному селі всіх чесних селян — від старого до малого. Взагалі мова дуже чудернацька, якась така строката: одне слово — людське, а друге — німецьке. Така, приміром, фраза: — «Я сьогодні зарізав у селі дитину, що сиділа в садочку й гралася». По-ОУНському буде так: — «Їх гойте зарізав у кірдорфі дитину, що зітценіла у гартені й гралася». Це, між іншим, найтиповіша фраза, що її раз у раз говорять УкрОУНці своїй владі. Влада на це відповідає: — Зер каряшо, гезіндель! «Гезіндель» — по-людському — сволоч!
VII. УкрОУНські чесноти
Найхарактерніші й найпритаманніші УкрОУНські чесноти: запроданство, зрада, підлота.VIII. Філософія УкрОУНців
Іудаїзм. Повна збірка творів філософа Іуди Іскаріотського за назвою: «30 срібних карбованців».IX. Державний гімн
Ще ніхт гешторбен УкрОУНа
Ні Гіммлер, ні Гітлер, —
Ще в нас, брудерн запроданці,
Шурке[3] більш розквітне.
X. Державний герб
На жовто-блакитному полі — могила з застромленим в неї осиковим кілком. На кінці осикового кілка конопляна петля. Державний герб править за символ майбутнього УкрОУНи й УкрОУНців.XI. Про найстрашніше для УкрОУНи й УкрОУНців
Братерство й дружба народів Радянського Союзу.«Возсія вельтові світ разума»
Сильно дуже ще багато клопоту для оцих україно-німців. Насамперед: Коли тікать?! Ми не кажемо: «Куди тікать?» — те для нас відомо. Куди пани, туди й холуї. А от «коли тікать» — оце справа дуже марудна. Через те і зойк дуже розпачливий у «Краківських вістях»:«Ось провід українсько-німецького комітету, довідавшись про грізне положення на фронті, поспішає якомога швидше виїхати, навіть не повідомивши про це своїх членів, що їх кілька днів тому запевнялося сидіти і не хвилюватись, бо «ми все знаємо й вас не залишимо».Провід комітету «все знає», через те й чкурнув, не попередивши своїх членів. Клопоту, ми ж кажемо, сила… Газета називається «Краківські вісті», а видається у Відні… Українські гроші закликається заощаджувати у Віртшафтсбанку… Українських колядок співається у Мінорітенкірхен… Ну, тут хоч уже просто пишуть:
«Українсько-німецький святвечір».Ну, а раз уже той святвечір українсько-німецький, то й колядки мають бути українсько-німецькі. З якою насолодою слухали присутні такого-от українсько-німецького тропаря:
Вайнахтен
Возсія вельтові
Світ разума…
Нехай рада зіх стелен,
Як на гіммель хвала…
«Великомученик Остап Вишня»
Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналістичні газети зняли було ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики. Так от слухайте, як це насправді було.Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострий-гострий кинджал. «Ну, — думає Остап, — пропав!» Подивився той чорний на нього та й питає: — Звуть тебе як? — Остап, — каже. — Українець? — Українець, — каже. Як ударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного «я». Остап тільки «ве!» І душа його — цвірінь-цвірінь — і хотіла вилетіти, а той, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати: — Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти. — Признаюсь, — говорить Остап. — Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко. — Говорив, — каже. — Хто написав: «Я помню чудное мгновенье»? — Шевченко, — говорить Остап. — А «Садок вишневий коло хати»? — Шевченко, — говорить. — А «Евгений Онегин»? — Шевченко, — говорить. — А-а-а-а! А що Пушкін написав? Говори! — Не було, — говорить, — ніякого Пушкіна. І не буде. Одного разу, — каже, — щось таке ніби появилося, так потім роздивилися, а воно — жінка. «Капитанська дочка» називається. — А Лев Толстой? А Достоєвський? — Що ж, — говорить Остап, — Лев Толстой. Списав «Войну и мир» у нашого Руданського. А Достоєвський, — подумаєш, — письменник! Зробив «Преступление», а «Наказание» сам суд придумав. — А взагалі, — питає, — Росію визнаєш? — В етнографічних, — каже, — межах. — В яких? — Од улиці Горького до Покровки. А Маросейка — то вже Україна. — І історії не визнаєш? — Яка ж, — каже, — історія, коли Катерина Велика — то ж переодягнений кошовий війська Запорозького низового Іван Бровко. — А кого ж ти, — кричить, — визнаєш? — Визнаю, — говорить, — «самостійну» Україну. Щоб гетьман, — говорить, — був у широких штанях і в полуботківській сорочці. І щоб усі міністри були тільки на «ра»: Петлюра, Бандера, Німчура. Двох тільки міністрів, — каже, — можу допустити, щоб на «ик»: Мельник та Індик. — Розстрілять! — кричить. — Розстрілять, як такого вже націоналіста, що й Петлюру перепетлюрив, і Бандеру перебандерив. Ну, й розстріляли. Такого письменника закатували! Як він писав! Бож-ж-же наш, як він писав! Хіба він, думаєте, так писав, як інші пишуть? Ви думаєте, що він писав звичайним пером та чорнилом і на звичайному папері? Та де ви бачили?! Він бере, було, шпичку для галушок,
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (14) »