бути землетруси,

щоб так на мене обвалився час?!

Старий

Марнота днів, убитих на спокуси.

Хто може врятувати нас від нас?

Флорентієць

(із відчаєм, із невимовним болем)

Якби ми знали, о, якби ми знали,

що буде з нами, о, що буде з нами…

Статуї у глибині саду

(повторюють цей зойк печальною луною,

у небо звівши руки кам’яні)

…Що, буде з нами, о, що буде з нами!..

Флорентієць

А весь мій труд? А всі мої скульптури?

Як ти потрапив у містечко Тур?

Старий

Мистецтву не страшний ні час, ані тортури.

Не час йому страшний… Немає тих скульптур.

Флорентієць

Ти їх продав? О непрощенна скнарість!

Чи, може, я нездарно їх створив?

Невже мені судилося на старість,

щоб я отак з собою говорив?!

Ні, ти не я! Такого буть не може,

щоб це був я через десятки літ.

Твоє обличчя на моє не схоже.

Ти хтось чужий. Ти просто якийсь дід.

Сидиш собі на монастирській лаві.

Дрімаєш, стогнеш, як усі старі.

А я — я скульптор в почестях і славі!

Я жив при королівському дворі.

Я мав палац з колонами й фронтоном.

Давав бенкети на півста персон.

Мій дім в Парижі славився бонтоном,

і кілька грацій стерегли мій сон.

Я гроші кидав жменями у кошик,

що для старців там висів на скабі.

Старий

(жебрацьким рухом простягає руку)

Подай мені, убогому, хоч грошик!

Подай хоч грошик з тих своїх скарбів!

Флорентієць

Прости, я справді щось не тим хвалюся,

Я ж не лише достатком дорожив.

В мистецтві я…

Старий

Нічого, не хвилюйся.

Ти вже себе в мистецтві пережив.

Флорентієць

Ти, флорентійський викидню, втікачу!

Згадай мене в мої найкращі дні!

Хіба надгробний пам’ятник Боккаччо

довірили створити не мені?!

А мій Меркурій на тому фонтані?

А мармурове птаство янголят?

А Іоанн на церкві Сан-Джованні,

де хрестять флорентійських немовлят?

Мій перший твір! Мій вистражданий. Досі

я пам’ятаю жар того литва.

Усе було — талант, уміння, досвід.

Чому ж такі сумні мої жнива?

Хто я тепер?! Бездомний чоловіче,

чого сидиш тут поночі в саду?

Старий

Духота вдень. Од спеки худнуть свічі.

Повечоріло. В келію піду.

Флорентієць

Твоїй душі у келії не тісно?

Ти ж із палацу в келію прибув.

Притулок. Тиша. Коників фортіссімо.

Різець в руці держати не забув?

Старий

Та щось роблю, коли нагода трапиться.

Та вже ж і руки не такі як слід.

Приймаю мовчки монастирську трапезу.

Дивлюсь в провалля пережитих літ.

Ченцям тут шахи вирізьбив. Абат

собі на гріб янгелика замовив.

Та ще потроху доглядаю сад.

Отут я й стану деревом зимовим.

Флорентієць

Ти ж вчився в знаменитому Саду!

Був другом і сучасником да Вінчі!

Де ж я себе колишнього знайду?

Як страшно доля глянула у вічі!

О, пригадай Флоренцію — ті храми,

садів Сан-Марко виноградний мур,

де наш синьйор Лоренцо Незрівнянний

для нас відкрив славетний Сад Скульптур!

Зайди в той Сад, заглянь в тінисті гроти,

зустрінь себе в майстернях тих,

де ми в часи насильства, підступу й підлоти

мистецтвом ушляхетнили уми!

Старий

Його нема. Той Сад уже руїна.

Лоренцо вмер. І ти — уже не ти.

Лиш пам’ять, наче дівчинка наївна,

все хоче ляльку в попелі знайти.

Флорентієць

Які були там витвори мистецькі!

І все для нас натура і модель —

етруська ваза, музи давньогрецькі,

античні маски, римська капітель.

В тіні олив, закохані в Елладу,

де птиця Фенікс ще раз ожила,

ми, юні пташенята того Саду,

пили мистецтво з першоджерела!

Упало яблуко. У місячному крузі — цвіте мигдаль рожевий і троянди.

Крислате дерево. На дереві із гнізд, як пташенята, виглядають хлопчики.

І дев’ять муз, прекрасних і струнких,

ведуть круг них свій витончений танець.

В тому Саду ми брались до науки

і перші лаври скубли на вінок.

Всі дев’ять муз, узявшися за руки,

навколо нас водили свій танок.

Он подивись, які ми жовтороті!

Тих пташеняток бачиш у гнізді?

Ти — Рустичі, а він — Буонарроті,

адже ви разом вчилися тоді!

І наш синьйор, музика і дотепник,

тиран, поет, філософ і купець,

любив його, прихильний був до тебе, —

він знав, із кого виросте митець!

За хист натхненний і за труд воловий.

що кожен з вас ним юність надривав,

йому — червоний, а тобі — ліловий

оцей ось плащ синьйор подарував.

То як же сталось, як же все це сталось,

яких зазнав ти злигоднів і втрат,

що з тих Садів

потрапив ти на старість

у цей убогий монастирський сад?

Що привело тебе у цю обитель?

За що в житті так тяжко не прощен?

Святий Мартин, жебрацький покровитель,

з тобою тут поділиться плащем.

А ти ж міг бути велетнем, ти міг!

Старий

(печально похитавши головою)

У мене в пам’яті йде сніг…

(Сніг падає на вже порожні гнізда, і Музи порозходились навшпиньках)

Флорентієць

Причім тут сніг? Флоренція — Фйоренца,

квітуча тобто. Лілія в гербі.

А сніг там рідко. Звідки ж він береться,

що він іде у пам’яті тобі?

Чого ж у тебе в пам’яті не йде твоя молодість?

Чого у тебе в пам’яті не йдуть твої скульптури?

Старий

Не муч, не згадуй, одійди, замовкни!

Що взагалі в житті було моїм?!

Я весь мій вік залежав од замовників

і те створив, що треба було їм.

Флорентієць

А Мікеланджело, чи не ровесник твій,—

він не залежав, мав од них свободу?

А є у нього хоч єдиний твір,

який би він створив їм на догоду?

Вони ж бувають гірші, ніж вандали.

Він лізти їм в свій труд не дозволяв.

А як вони вже дуже насідали,

то він на них і дошками шпурляв!

Старий

Так він же геній. Це вже інша річ.

Такий — один на кількасот сторіч.

Флорентієць

Він геній, так. Це ще Лоренцо знав.

І хоч було це декому в досаду,

він дав йому, єдиному із нас,

і кращий мармур, і ключі від Саду.

Ми всі були ще зовсім хлопчаки,—

він мав його за майстра у роботі.

Він знав, що то вже буде на віки,

що вийшло з-під різця Буонарроті!

Старий

Оце і є найперша із причин.

Бо хоч би як хто п’явся на котурни —

всі народились кожен хто під чим,

лиш геній народився під Сатурном!

Флорентієць

(нервово загортається плащем)

Ну, добре, я великим стать

не зміг