справді, глянь, ще навіть не зів’яла.
І лілія. І пахне. Ну й діла!
Перший монах
Колись ми у Флоренції стояли, там отака в гербі у них була!
Другий монах
Ти звідки знаєш? Ти бував у битвах? Ти воював? За кого з королів?
Перший монах
Ні. Я чернець. Я хоронив убитих. Святий Мартин жаліти всіх велів.
Другий монах
То гарний герб, якщо на ньому квітка.
Перший монах
Вона давно вже скупана в крові.
Другий монах
Але оця, посеред саду, звідки?! А що ото блищить у кропиві?
Ой, знак лихий,— то дзеркальця уламок. Чого він тут, між яблунь і між слив? Закинуть треба. Хто тут був під ранок? Ні, не дістану, руки пожалив.
Перший монах
Та кинь його! Постав свічу в каплиці. Який туман піднявся з низини! Тут, може, ті луарські чарівниці вночі кисіль варили з бузини.
Другий монах
А де старий? Бувало, сторожує. Було б не зайво завести і пса. Наш монастир із кручею межує, тут можуть бути різні чудеса.
Хтось уночі малину поколошкав. На риштуваннях сходи поваляв. Ти бачиш — повиламувані дошки, хтось уночі тут дошками шпурляв!
Що тут було? Які нічні події? Чи сили зла вчинили цей погром? Чи привиди блукали? Чи злодії проникли в сад ділитися добром?
Перший монах
Та це нічні пригоди Домініка, робив з чортами місячний пікнік. Ну, так і є. Диви, шматок туніки!
(Сміється)
Невже котрусь ловив? Ну, брат, ну, Домінік!
Другий монах
Давай заляжем біля того лазу, підстережем та й схопим за рукав: ага, попався! Присмиріє зразу. Щоб нам за шахи більш не дорікав.
Перший монах
А далі що? Покличемо абата?
Другий монах
Ні, лиш злякаєм. Щоки як надму!
Перший монах
Коли ти так заліг підстерегти собрата — то чи, бува, не заздриш ти йому?
Другий монах
Ну, бог із ним. Хай жде на божу кару. А ми ще зробим декілька ходів. Ще поки він перепливе Луару! То де ж старий, що завжди тут сидів?
Перший монах
В коморці теж, я йшов, його немає. Розтанув, щез, так наче й не було. Такий був добрий дід, сидить собі, дрімає. Нещасний чоловік, самотній був зело.
Другий монах
А ти, а я… Чи він такий тут перший? Ми всі прийшли, щоб тихо проминуть.
Перший монах
Не дай господь, ні живши так, ні вмерши, нема кому старого й спом’януть.
Другий монах
А може, він і сам у цьому винний? У чомусь винні завжди ми самі. Що є життя? Це — проминання тіней. Так у святому сказано письмі.
Перший монах
А хтось казав, що бачив його в славі. Ще говорив там про якісь сади.
Другий монах
То, може, шахи розкладем на лаві, якщо старий тут більше не сидить?
(І раптом перелякано спинився — за клаптями летючого туману помітив мармурову Маріеллу, що мов надгробний пам’ятник стоїть)
А це ще що?! Мир-мур-мар-мрова… Мана… мене… о господи!.. спокут… Іди сюди, тут жінка мармурова! Ой, гріх який, і звідки вона тут?!
Перший монах
Ну, я тобі скажу, ти не монах, ти містик. То жінка, то чорти, то в кропиві те скло.
Другий монах
Ми ж грали в шахи ось на цьому місці. Але її тут вчора не було!
Перший монах
А й справді, гм, із нами хресна сила. І наче ж не пили, а стільки страховіть.
Другий монах
Ти ж подивися, тут нема могили. Чому ж вона навколішках стоїть?
Перший монах
А уяви, яка ж була натура!
Другий монах
Але ж, даруй, ми люди не старі. Хіба можливо, щоб така скульптура стояла тут у нас в монастирі?
Перший монах
Вона скорбить. Вона така побожна! Вона цнотлива з голови до ніг.
Другий монах
Вона прекрасна, і тому не можна. Франціск Ассізький безвісти б забіг!
Перший монах
Дай надивитись. Припини дебати. її не можна бачити без сліз.
Другий монах
Ти б не хотів, щоб хто-небудь абату, що ми її тут бачили, доніс?
(Монахи, ошелешені, виходять)
Пливе туман. З-за старовинних мурів ледь прозирає золотаве сонце. І з легкістю ковзнувши, наче змій, із бузини виходить безшелесно брат Домінік. Скрадаючись, проходить мимо статуй,— вони від нього скрушно відвернулись.
Брат Домінік
(склав руки шанобливо)
А головне, що встиг я на молебень. Лиш другі півні піють з-за ріки. Такий туман, вже ходиш як у небі. І яблука знімаєш, як зірки.
Хвалити бога, на душі не хмарно. Прекрасен світ крізь дірку в бузині.
(Помітив мармурову Маріеллу)
Та що я бачу? Фьєзоланський мармур! Яка краса відкрилася мені!
(Підходить ближче, вражений, спинився)
О женщино! Мовчу в зачаруванні. І як же ти змогла сюди пройти?
Далекий голос
(як антична флейта, загубленим у просторі відлунням)
Де ти подівся, Рустичі, Джованні? Джованфранческо Рустичі, де ти?!.
1983-1985
Перший монах
Колись ми у Флоренції стояли, там отака в гербі у них була!
Другий монах
Ти звідки знаєш? Ти бував у битвах? Ти воював? За кого з королів?
Перший монах
Ні. Я чернець. Я хоронив убитих. Святий Мартин жаліти всіх велів.
Другий монах
То гарний герб, якщо на ньому квітка.
Перший монах
Вона давно вже скупана в крові.
Другий монах
Але оця, посеред саду, звідки?! А що ото блищить у кропиві?
Ой, знак лихий,— то дзеркальця уламок. Чого він тут, між яблунь і між слив? Закинуть треба. Хто тут був під ранок? Ні, не дістану, руки пожалив.
Перший монах
Та кинь його! Постав свічу в каплиці. Який туман піднявся з низини! Тут, може, ті луарські чарівниці вночі кисіль варили з бузини.
Другий монах
А де старий? Бувало, сторожує. Було б не зайво завести і пса. Наш монастир із кручею межує, тут можуть бути різні чудеса.
Хтось уночі малину поколошкав. На риштуваннях сходи поваляв. Ти бачиш — повиламувані дошки, хтось уночі тут дошками шпурляв!
Що тут було? Які нічні події? Чи сили зла вчинили цей погром? Чи привиди блукали? Чи злодії проникли в сад ділитися добром?
Перший монах
Та це нічні пригоди Домініка, робив з чортами місячний пікнік. Ну, так і є. Диви, шматок туніки!
(Сміється)
Невже котрусь ловив? Ну, брат, ну, Домінік!
Другий монах
Давай заляжем біля того лазу, підстережем та й схопим за рукав: ага, попався! Присмиріє зразу. Щоб нам за шахи більш не дорікав.
Перший монах
А далі що? Покличемо абата?
Другий монах
Ні, лиш злякаєм. Щоки як надму!
Перший монах
Коли ти так заліг підстерегти собрата — то чи, бува, не заздриш ти йому?
Другий монах
Ну, бог із ним. Хай жде на божу кару. А ми ще зробим декілька ходів. Ще поки він перепливе Луару! То де ж старий, що завжди тут сидів?
Перший монах
В коморці теж, я йшов, його немає. Розтанув, щез, так наче й не було. Такий був добрий дід, сидить собі, дрімає. Нещасний чоловік, самотній був зело.
Другий монах
А ти, а я… Чи він такий тут перший? Ми всі прийшли, щоб тихо проминуть.
Перший монах
Не дай господь, ні живши так, ні вмерши, нема кому старого й спом’януть.
Другий монах
А може, він і сам у цьому винний? У чомусь винні завжди ми самі. Що є життя? Це — проминання тіней. Так у святому сказано письмі.
Перший монах
А хтось казав, що бачив його в славі. Ще говорив там про якісь сади.
Другий монах
То, може, шахи розкладем на лаві, якщо старий тут більше не сидить?
(І раптом перелякано спинився — за клаптями летючого туману помітив мармурову Маріеллу, що мов надгробний пам’ятник стоїть)
А це ще що?! Мир-мур-мар-мрова… Мана… мене… о господи!.. спокут… Іди сюди, тут жінка мармурова! Ой, гріх який, і звідки вона тут?!
Перший монах
Ну, я тобі скажу, ти не монах, ти містик. То жінка, то чорти, то в кропиві те скло.
Другий монах
Ми ж грали в шахи ось на цьому місці. Але її тут вчора не було!
Перший монах
А й справді, гм, із нами хресна сила. І наче ж не пили, а стільки страховіть.
Другий монах
Ти ж подивися, тут нема могили. Чому ж вона навколішках стоїть?
Перший монах
А уяви, яка ж була натура!
Другий монах
Але ж, даруй, ми люди не старі. Хіба можливо, щоб така скульптура стояла тут у нас в монастирі?
Перший монах
Вона скорбить. Вона така побожна! Вона цнотлива з голови до ніг.
Другий монах
Вона прекрасна, і тому не можна. Франціск Ассізький безвісти б забіг!
Перший монах
Дай надивитись. Припини дебати. її не можна бачити без сліз.
Другий монах
Ти б не хотів, щоб хто-небудь абату, що ми її тут бачили, доніс?
(Монахи, ошелешені, виходять)
Пливе туман. З-за старовинних мурів ледь прозирає золотаве сонце. І з легкістю ковзнувши, наче змій, із бузини виходить безшелесно брат Домінік. Скрадаючись, проходить мимо статуй,— вони від нього скрушно відвернулись.
Брат Домінік
(склав руки шанобливо)
А головне, що встиг я на молебень. Лиш другі півні піють з-за ріки. Такий туман, вже ходиш як у небі. І яблука знімаєш, як зірки.
Хвалити бога, на душі не хмарно. Прекрасен світ крізь дірку в бузині.
(Помітив мармурову Маріеллу)
Та що я бачу? Фьєзоланський мармур! Яка краса відкрилася мені!
(Підходить ближче, вражений, спинився)
О женщино! Мовчу в зачаруванні. І як же ти змогла сюди пройти?
Далекий голос
(як антична флейта, загубленим у просторі відлунням)
Де ти подівся, Рустичі, Джованні? Джованфранческо Рустичі, де ти?!.
1983-1985