- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (26) »
ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА Розділ І
Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту. Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою. Плавились бані дерев’яних церков. Вітер був сильний. Полум’я гуготіло. І довго ще літав над руїнами магістрату легенький попіл спалених паперів — всіх отих книг міських Полтавських, де були записи поточних судових справ. Може, там була і справа Марусі Чурай? Може, тому і не дійшло до нас жодних свідчень про неї, що книги міські Полтавські «през войну, под час рабованя города огнем спалени»? А що, якби знайшлася хоч одна,— в монастирі десь або на горищі? Якби вціліла в тому пожарищі — неопалима — наче купина? І ми б читали старовинний том, де писар вивів гусячим пером, що року божого такого-то, і місяця такого-то, і дня, перед Мартином Пушкарем, полковником, в присутності Семена Горбаня, що був на той час війтом у Полтаві, перед суддею, богом і людьми Чурай Маруся — на підсудній лаві, і пів-Полтави свідків за дверми. І загула б та книга голосами, і всі б щось говорили не те саме. І чорні бурі пристрастей людських пройшли б над полем буковок хистких. Тоді стара Бобренчиха, вдова, суду такі промовила б слова: — Пане полковнику і пане войте! Ускаржаюся Богу і вам на Марусю, що вона, забувши страх божий, отруїла сина мого Григорія. І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер, на здоровлі перед тим не скорбівши, през отруєння і през чари бісовські. То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу і людьми те освідчу. Оскаржену Марусю Чураївну тоді суддя суворо запитав, — коли, чого і для якой причини таке незбожне діло учинила? Але вона ні слова не сказала, усправедливлень жодних не дала, тілько стояла, яко з каменю тесана. Тоді громада загула прелюто: — Вона ж свій злочин визнала прилюдно! Бо, як до Гриця, мертвого, припала, казала все — як зілля те копала, як полоскала, як його варила і як уранці Гриця отруїла. Вона ж співала, наче голосила, на себе кари божої просила. Співала так, як лиш вона уміла! А потім враз — неначе заніміла. Тоді ми, вряд, упевнившись на ділі, що Гриць умер, отруєний, в четвер, предать землі звеліли до неділі, прийнявши справу криміналітер. Убивницю ж, Марусю, до росправи скріпить в’язеням города Полтави. Бобренчиха ж, та зацна удова, нехай на бога в горі упова та настановить свідків, віри годних, не підозренних у проступствах жодних. Аби по правді свідчили про злочин, що тут убивці іншого нема, бо то не є ще доказ остаточний, якщо підсудна визнала сама. На то ставши, Параска Демиха, в літах подейшлих, зізнала: — Єдну душу Богу ховаю, а було так. Недавнечко, о півнях, вийшла я... — ...трусити Левкову грушу,— підказав хтось. — Панове судді. Лесько Черкес мене на цноті змазує! Тоді ми, вряд, казали-сьмо Черкесу і всім також особам принаявним, щоб мову свідкам не перебивали, понєваж будуть випхані із ратушу, а двері будуть взяті на скабу.— Отож, кажу, недавнечко, о півнях, коли я вийшла глянути знадвору, бо щось мені ускочило в димар, — дивлюсь: Грицько вертається додому.
Ізвідки б то? Ще й наче напідпитку. Якийсь такий, ніяк не вдягне свитку. То я й питаю, ми ж сусіди: — Гей, це де ж тебе так, хлопче, забарило?
— Та, чарку випив, там, в одних людей. Чогось так біля серця заварило.
Коли ж невдовзі чую —- у Бобренків великий гвалт. То я туди городом. Лежить Грицько, увесь уже посинів, хрипить, здрігає, роздирає ковнір. А я кажу Бобренчисі: ой кумо, ой кумо, це запитяна хвороба! І що ми вже Грицькові не робили,— вишіптували, терли, ізсилали, свячене зілля клали під потилицю, водою мили і переливали хоробу на бобренківського пса, — не помогло. Ще й щось таке балакав! Там хто стояв, то мало хто не плакав.
В таких походах куля обминула, не подолала вражеська рука, щоб де? аж дома! дівка підманула, струїла геть такого козака! І от лежить у гробі в чорнобривцях, на смерть убит. А тая чарівниця...
— Є докази, що це вона дала пиття?
— А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця? Кому він ще так знівечив життя?
Тоді на вряд був ставлений Фесько, млинів дозорця скарбу войськового, що під боязню божою признав: — Панове суд! Того я добре звісен. Як що не так, беру на душу гріх. Цю дівчину разів, мабуть, із вісім коло млина вночі я спостеріг. Над Ворсклою з небіжчиком стояла. Ну, тобто він ще був живий тоді. І що воно, гадаю, за проява — дві тіні, млин і місяць на воді. Мені-то що? На це ж нема заказу, стояння — діло добре загалом. А я таки чогось подумав зразу,— аж де зійшлись, чого б то за селом? А якось бачу — щось майнуло з греблі. Шубовснуло — аж зойкнула вода. А я ж туди і ніг не дотереблю. Ну, думаю, втопилась, от біда. То добре, що Іван тут нагодився та витяг із води напівживу. Бо там колись мій шурин утопився, то гибле місце, я й не допливу.
Суддя сказав: — Усе це прикро, справді, і ті млини, і втоплений шуряк. Але ж ми іншу розглядаєм справу — не як топилась, а труїла як.
Тож свідок мовив трохи не до діла. Тут треба чітко провести межу.
— То я ж не бачив, як вона труїла. А як топилась, — бачив. То й кажу.
Тоді Бобренчиха становила інших осіб, числом сімнадцять, а з тих сімнадцяти має п’ять, котрі до присяги годні будуть.
Ну, ті сказали, що Маруся — відьма, що у Полтаві гіршої нема, що всі це знають, і по ній це видно, і що вона ж співала і сама: «Котра дівчина чорні брови має, то тая дівчина усі чари знає». І то ж вона наврочила, нівроку, що покалічив Савку Саврадим. Уміє перекинутись в сороку, а то виходить з комина, як дим.
— Панове судді, я прошу пробачення,— сказав Горбань з паперами в руці.— З’ясую стисло свідкам звинувачення, щоб не збивали суд на манівці.
Козак Бобренко, на ім’я Григорій, єдиний син достойної вдови, котора зараз у такому горі, що не схилить не можна голови,—
чотири годи бувши у походах, ні в чім нагани жодної не мав. Був на Пиляві, і на Жовтих Водах, і скрізь, де полк Полтавський воював.
А це улітку повернувсь додому, в хазяйство, підупале за війну, і, як годиться хлопцю молодому, хотів ввести у дім собі жону.
Отож нагледів дівку, собі рівну,
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (26) »