- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (26) »
говоре.
Вже той Грицько чутками так обріс.
Ну, бо кому якого батька горе?
Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.
Ось тут і суд на тому зупинився, що знали ж всі, і Галя не глуха, що сватав ту, а в тої опинився. А хто із нас, як кажуть, без гріха?
Це як у пісні: «Ой у полі три криниченьки. Любив козак три дівчиноньки, чорнявую та білявую, ще й рудую препоганую». І було йому дуже сутужно. Рудої, правда, не було. Була чорнява та білява. Смалив до двох, то й попалив халяви.
А тра було порвати все на ділі, та ще з півгоду виждати тоді. То це б сиділи в Гальки на весіллі, а не отут балакали в суді.
Загомоніли люди, закивали,— що там казати, всі парубкували. І всім усе зробилося ясне, хтось і слівце сказав уже масне.
Тоді устала мати, Чураїха, і сказала так:
— Пане Пушкарю, полковнику полтавський, а добродію наш! Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу. Он сидить писар, Туранський Ілияш. Хай він мої сльози запише.
Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.
І чим же, чим ви будете карати моє смутне, зацьковане дитя? Чи ж вигадає суд і магістрати страшнішу кару, ніж таке життя?!
Ви грамотні. Ви знаєте латину. За крок до смерті, перед вічним сном, одного прошу: у мою дитину не кидайте словами, як багном!
Притихли люди, знітилися свідки, сльозина блисла у якоїсь тітки.
Відтак, уже не ставлений ніким, прийняв присягу Шибилист Яким.
— Даруйте... я... незвичка промовляти, Хотів сказати річ іще таку: Марусю знаю ще із немовляти і Гриця знаю ще у сповитку.
Он там сидить та бідна Чураїха. Чи на суді була вона коли? Проз їхній двір тоді я саме їхав, коли Грицька на цвинтар повезли,
Чи рвала мати так на собі коси, як задзвонили по його душі? Та він же їй як рідний син і досі, у них і виріс там на шпориші.
Вона ж свою дитину годувала та вже й сусідську бавила, чужу. Бобренчиха ж тим часом воювала — за курку, за телицю, за межу.
Все ніколи. То в них і повелося: сьогодні ситий, бо учора їв. То те дитя й на ноги зіп’ялося, і розуму дійшло у Чураїв.
Коли ж у Гриця вибилось навусся і Чураївна стала на порі, то полюбилась хлопцеві Маруся,— могли б лише радіти матері.
Воно на те й заходилось спочатку. Грицько пішов тим часом у похід. Попідростали верби і дівчатка,— про це в суді, можливо б, і не слід,—
але ж Маруся так його чекала, такі літа одна перебула! Нікому ні руки не шлюбувала, ані на кого й оком не вела.
Грицько ж, він міряв не тією міркою. В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому.
Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні. Це як, скажімо, вірувати в бога і продавати душу сатані.
— Хай бог почує сльози удовині! — Бобренчиха зайшлася від ридань. — Панове суд! Я вірю цій людині,— сказав Пушкар. І втрутився Горбань: — А чим довір’я ваше обгрунтоване? Ведете суд на хибну колію.
— У мене, пане, слово не куповане, і я його не продаю.
А хто тут, може, хоче хабаря, то хай мені подивиться у вічі.
— Панове! До Мартина Пушкаря тут посланець прибув із Січі.
...Ввійшов, як грім, обвітрений з дороги. Віддав чолом і мовив хрипкувато: — Полковнику, вам лист від кошового. — Гаразд. Сідай. Спочинь з дороги, брате. Якісь новини? — Обступає ворог. Богдан козацтво стягує під Білу. Потрібна поміч. І потрібен порох. Потоцький йде назустріч Радзивіллу.
Зірвав полковник повагом печатку. І поки він листа того читав, той посланець обговтався спочатку і тих, поближчих, райців запитав:
— Ну, як тут, мирно? Пишете папери, язик зломивши на судейський штиб?
Зітхнули райці. Обізвався первий: — Та тут таке! Козак у нас погиб.
— Погиб? Козак? То що у вас в Полтаві? Облога? Зрада? Засідка? Бої? — Та ні. Маруся. Он сидить на лаві. Струїла хлопця. Судимо її.
Той засміявся: — Отакої к бісу. Під Білу Церкву стягнуто полки. Палає Київ, знищено Триліси. У вас же он як гинуть козаки!
Там бій. Там смерть. Там зламано границі. Людей недохват. Ллється наша кров. А тут — погиб.... У вас ще на спідниці не перешили ваших коругов?
— У вас, у нас. Ви Січ, а ми Полтава. У вас права, ми ж — охоронці права. У вас за вбивство кара там яка? — Козак сказав: — А проста. Як по злобі козак уб’є, не дай бог, козака,— живого з мертвим ув одному гробі!
— А тут, бач, інше. Тут все навпаки. Погиб козак од женської руки.
— Домарики, така у вас і смерть. Безславно вмер, а кажете: убито. А запорожці — люди без круть-верть, все кажуть щиро на своє копито. Якби ми ремигали, як воли, якби ми так чесали язиками, то вже б давно Вкраїну віддали, не мавши часу бути козаками.
Ця дівчина... Обличчя, як з ікон. І ви її збираєтесь карати?! А що, як інший вибрати закон,— не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну, є ж про зраду там які статті? Не всяка ж кара має буть незбожна. Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!
Суддя сказав: -— Знаскока тут не мона. Тут, запорожче, треба Соломона.
Козак сказав: — Замудрувались ви. Тут треба тільки серця й голови.
Тоді у вряді почалась незгода. Той каже так, а той іще інак. Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода, так це Івана Іскру. То — козак. Таке нещастя хоч кого знеможе. Це ж можна тут рішитися ума. Любив же він Марусю, не дай боже! Тепер сидить, лиця на нім нема.
У свідки більш ніхто не зголосився. Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк. Полковник встав, в судді перепросився, бо мав на Білу готувати полк. Посунув трохи війта і бурмистра. Поспільство розступилось на аршин. І вийшли вдвох. За ними вийшов Іскра. І ще там дехто з полкових старшин.
На другий день, в годину зегарову, суд приступив до вислухання знову. Сказавши Чураївні, щоб вона, оскаржена, то значить, сторона, настановила свідків, віри годних, не підозренних у проступствах жодних.
Бо ми-сьми, вряд, ведлуг закону чиним, о справедливість дбаючи одну, що, може, є які-небудь причини, котрі її пом’якшують вину.
Вона й
Ось тут і суд на тому зупинився, що знали ж всі, і Галя не глуха, що сватав ту, а в тої опинився. А хто із нас, як кажуть, без гріха?
Це як у пісні: «Ой у полі три криниченьки. Любив козак три дівчиноньки, чорнявую та білявую, ще й рудую препоганую». І було йому дуже сутужно. Рудої, правда, не було. Була чорнява та білява. Смалив до двох, то й попалив халяви.
А тра було порвати все на ділі, та ще з півгоду виждати тоді. То це б сиділи в Гальки на весіллі, а не отут балакали в суді.
Загомоніли люди, закивали,— що там казати, всі парубкували. І всім усе зробилося ясне, хтось і слівце сказав уже масне.
Тоді устала мати, Чураїха, і сказала так:
— Пане Пушкарю, полковнику полтавський, а добродію наш! Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу. Он сидить писар, Туранський Ілияш. Хай він мої сльози запише.
Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.
І чим же, чим ви будете карати моє смутне, зацьковане дитя? Чи ж вигадає суд і магістрати страшнішу кару, ніж таке життя?!
Ви грамотні. Ви знаєте латину. За крок до смерті, перед вічним сном, одного прошу: у мою дитину не кидайте словами, як багном!
Притихли люди, знітилися свідки, сльозина блисла у якоїсь тітки.
Відтак, уже не ставлений ніким, прийняв присягу Шибилист Яким.
— Даруйте... я... незвичка промовляти, Хотів сказати річ іще таку: Марусю знаю ще із немовляти і Гриця знаю ще у сповитку.
Он там сидить та бідна Чураїха. Чи на суді була вона коли? Проз їхній двір тоді я саме їхав, коли Грицька на цвинтар повезли,
Чи рвала мати так на собі коси, як задзвонили по його душі? Та він же їй як рідний син і досі, у них і виріс там на шпориші.
Вона ж свою дитину годувала та вже й сусідську бавила, чужу. Бобренчиха ж тим часом воювала — за курку, за телицю, за межу.
Все ніколи. То в них і повелося: сьогодні ситий, бо учора їв. То те дитя й на ноги зіп’ялося, і розуму дійшло у Чураїв.
Коли ж у Гриця вибилось навусся і Чураївна стала на порі, то полюбилась хлопцеві Маруся,— могли б лише радіти матері.
Воно на те й заходилось спочатку. Грицько пішов тим часом у похід. Попідростали верби і дівчатка,— про це в суді, можливо б, і не слід,—
але ж Маруся так його чекала, такі літа одна перебула! Нікому ні руки не шлюбувала, ані на кого й оком не вела.
Грицько ж, він міряв не тією міркою. В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому.
Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні. Це як, скажімо, вірувати в бога і продавати душу сатані.
— Хай бог почує сльози удовині! — Бобренчиха зайшлася від ридань. — Панове суд! Я вірю цій людині,— сказав Пушкар. І втрутився Горбань: — А чим довір’я ваше обгрунтоване? Ведете суд на хибну колію.
— У мене, пане, слово не куповане, і я його не продаю.
А хто тут, може, хоче хабаря, то хай мені подивиться у вічі.
— Панове! До Мартина Пушкаря тут посланець прибув із Січі.
...Ввійшов, як грім, обвітрений з дороги. Віддав чолом і мовив хрипкувато: — Полковнику, вам лист від кошового. — Гаразд. Сідай. Спочинь з дороги, брате. Якісь новини? — Обступає ворог. Богдан козацтво стягує під Білу. Потрібна поміч. І потрібен порох. Потоцький йде назустріч Радзивіллу.
Зірвав полковник повагом печатку. І поки він листа того читав, той посланець обговтався спочатку і тих, поближчих, райців запитав:
— Ну, як тут, мирно? Пишете папери, язик зломивши на судейський штиб?
Зітхнули райці. Обізвався первий: — Та тут таке! Козак у нас погиб.
— Погиб? Козак? То що у вас в Полтаві? Облога? Зрада? Засідка? Бої? — Та ні. Маруся. Он сидить на лаві. Струїла хлопця. Судимо її.
Той засміявся: — Отакої к бісу. Під Білу Церкву стягнуто полки. Палає Київ, знищено Триліси. У вас же он як гинуть козаки!
Там бій. Там смерть. Там зламано границі. Людей недохват. Ллється наша кров. А тут — погиб.... У вас ще на спідниці не перешили ваших коругов?
— У вас, у нас. Ви Січ, а ми Полтава. У вас права, ми ж — охоронці права. У вас за вбивство кара там яка? — Козак сказав: — А проста. Як по злобі козак уб’є, не дай бог, козака,— живого з мертвим ув одному гробі!
— А тут, бач, інше. Тут все навпаки. Погиб козак од женської руки.
— Домарики, така у вас і смерть. Безславно вмер, а кажете: убито. А запорожці — люди без круть-верть, все кажуть щиро на своє копито. Якби ми ремигали, як воли, якби ми так чесали язиками, то вже б давно Вкраїну віддали, не мавши часу бути козаками.
Ця дівчина... Обличчя, як з ікон. І ви її збираєтесь карати?! А що, як інший вибрати закон,— не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну, є ж про зраду там які статті? Не всяка ж кара має буть незбожна. Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!
Суддя сказав: -— Знаскока тут не мона. Тут, запорожче, треба Соломона.
Козак сказав: — Замудрувались ви. Тут треба тільки серця й голови.
Тоді у вряді почалась незгода. Той каже так, а той іще інак. Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода, так це Івана Іскру. То — козак. Таке нещастя хоч кого знеможе. Це ж можна тут рішитися ума. Любив же він Марусю, не дай боже! Тепер сидить, лиця на нім нема.
У свідки більш ніхто не зголосився. Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк. Полковник встав, в судді перепросився, бо мав на Білу готувати полк. Посунув трохи війта і бурмистра. Поспільство розступилось на аршин. І вийшли вдвох. За ними вийшов Іскра. І ще там дехто з полкових старшин.
На другий день, в годину зегарову, суд приступив до вислухання знову. Сказавши Чураївні, щоб вона, оскаржена, то значить, сторона, настановила свідків, віри годних, не підозренних у проступствах жодних.
Бо ми-сьми, вряд, ведлуг закону чиним, о справедливість дбаючи одну, що, може, є які-небудь причини, котрі її пом’якшують вину.
Вона й
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (26) »