справи країн соціалізму. Намагаючись справно відробити тридцять іудиних срібняків, одержуваних від ЦРУ та інших розвідувальних служб країн НАТО, холуйські найманці з табору українського буржуазного націоналізму за вказівкою своїх хазяїв беруть участь у різних акціях ідеологічних диверсій, займаються шпигунством та фабрикацією наклепів, здіймають гвалт з приводу висмоктаних з пальця так званих порушень «прав людини» й «релігійних свобод» у країнах соціалістичної співдружності.

Якщо ж уважно простежити за сучасною антинародною діяльністю закордонних націоналістів, то привертає увагу така вельми істотна тенденція — організатори та інспіратори провокаційних акцій намагаються якомога менше говорити про те, ким вони є насправді, яким чином та за яких обставин опинилися на Заході, яким є справжнє джерело їх патологічного антикомунізму й антирадянщини.

А причина цього замовчування проста. Верховоди уніатсько-націоналістичної камарильї, ті, що знайшли притулок за океаном, кого український народ навіки затаврував як безбатченків, були й залишаються вірними лакузами Гітлера, послідовними прихильниками нацизму, відщепенцями без роду і племені. За своєю «ідеологією», брудним минулим і не менш огидним сучасним — це люди, які, всупереч галасливим запевненням у вірності апостольському престолу, сповідують не християнство, не католицизм чи його уніатський різновид, а саме фашизм і гітлеризм. Саме фашистське минуле, страх справедливої кари за злочини, скоєні разом з гітлерівцями проти українського та інших радянських народів, стали головною причиною їх втечі на Захід, переходу на службу до нових хазяїв, спонукали до нинішньої антирадянської діяльності, дуже далекої від релігії.

Понад три десятиріччя відділяють нас від великої Перемоги над кривавим фашизмом. Але й досі у пам’яті народній живуть спогади про героїчний двобій Батьківщини Жовтня з гітлерівською ордою в ім’я свободи й щастя радянського народу, в ім’я світлого майбутнього всього людства. Під керівництвом Комуністичної партії, під безсмертним прапором великого Леніна радянський народ виніс на своїх плечах основний тягар другої світової війни, відстояв свою свободу і незалежність, вніс вирішальний вклад у визволення народів Європи від фашистського поневолення. Пліч-о-пліч з росіянами та білорусами, узбеками й грузинами, разом з усіма братніми народами Радянського Союзу воїни-українці мужньо громили німецько-фашистських окупантів. За роки Великої Вітчизняної війни в рядах діючої армії було 4,5 мільйона трудящих України. За мужність і увагу, виявлену в боротьбі проти гітлерівських загарбників, 2,5 мільйона синів і дочок українського народу були нагороджені орденами й медалями, понад 2 тисячі удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.

Уславлюючи безмежну вірність соціалістичній Вітчизні та відвагу воїнів нашої доблесної армії та флоту, віддаючи вічну шану як загиблим бійцям, так і тим нашим співвітчизникам, кого по-звірячому закатували окупанти, ми знов і знов проголошуємо клятву, народжену в часи грізних боїв проти лютого ворога: «Не забудемо, не простимо!» Ці слова звернені як до фашистських катів, так і до зрадників нашого народу, до тих, хто, запродавши залишки честі і совісті, допомагав гітлерівцям у встановленні та підтриманні тимчасового окупаційного режиму.

Холопи гітлерівських окупантів — українські буржуазні націоналісти та їх духовні наставники з уніатської ієрархії стали вірними послідовниками фашизму задовго до початку Великої Вітчизняної війни. У виданій у Львові книжці уніатського богослова Я. Левицького ще в 1928 році робилася спроба «теоретично» обгрунтувати орієнтацію уніатської верхівки на фашизм. «В цілій післявоєнній Європі,— писав автор, — слідний нахил до диктатури. Найяркіший прояв цього нахилу бачимо в італійському фашизмі… Італійські фашисти відносяться до церкви прихильно. За їх правління привернено при школах науку релігії, позавішувано знов у викладових салях усіх шкіл хрести, представники фашистівського правительства беруть урядово участь у церковних святочних обходах і т. п. Фашисти видвигнули навіть так зв. римське питання, тобто визнання папі державної незалежності». Звідси висновок — націоналістичні та уніатські лідерчуки «в ім’я вищих визначень і цілей» (читайте — в ім’я своїх класових інтересів, в ім’я збереження й зміцнення становища західноукраїнської буржуазії, поміщиків і куркульства. — К. Д.) повинні зробити ставку на фашизм.

Найбільше захоплення оунівської верхівки та уніатських архієреїв викликав прихід до влади в Німеччині фашистської партії та біснуватого Гітлера, з якими жовто-блакитні заводії пов’язували свої далекойдучі плани відриву України від Радянського Союзу за допомогою німецьких багнетів, встановлення кривавої фашистської диктатури і реставрації капіталізму. Завзятим послідовником нацизму та його людиноненависницької ідеології віддавна був і первоієрарх уніатської церкви митрополит А. Шептицький. Вихованець австро-німецьких монархістів, колишній офіцер австрійської армії, поміщик і банкір, він був твердо переконаний, що тільки фашизм з його терористичною політикою щодо демократичних організацій, робітничого класу спроможний раз і назавжди покласти край революційному рухові на Західній Україні, затиснути, за словами владики, «в залізний кулак непокірних», а головне — організувати й очолити «хрестовий похід» проти ненависної уніатам «безбожної комунії».

Послідовники нацистів з храму святого Юра, доживаючи віку на Заході, воліють будь-якою ціною позбутися свого фашистського минулого, довести, ніби уніатська верхівка та її митрополит «вчасно розпізнали» істинне обличчя фашизму. У претензійній молитві «За прославу слуги божого митрополита Андрея Шептицького», надрукованій у мюнхенській газетці «Християнський голос» 5 листопада 1978 року, по-фарисейському проголошується, що первоієрарх уніатської церкви «упродовж свого праведного життя… був добрим пастирем свого стада, ще й великим подвижником».

Але переконливі факти незаперечно засвідчують протилежне. Звістка про прихід Гітлера до влади викликала неймовірну радість у святоюрському храмі. Як згадував після війни рідний брат владики, керівник чернечого ордену студитів К. Шептицький, граф Андрей уже в перші місяці кривавого фашистського режиму в одній з розмов з найближчими прибічниками говорив, що «нове і, як по всьому видно, рішуче керівництво Великої Німеччини нарешті піднесе минулу славу німецької нації й до кінця виконає приречене їй господом богом завдання — знищити