Френсіс Скотт Фіцджеральд Ніч лагідна 

Ф. С. Фіцджеральд і Американська мрія

Доля Френсіса Скотта Фіцджеральда, який належав до плеяди видатних американців, які прийшли в літературу США після Першої світової війни, була сповненою протиріч: блискавичний успіх у широкого читацького загалу вже перших публікацій письменника й досить скромні, а то й суперечливі відгуки респектабельної критики, яка так і не визначилася остаточно в його оцінці аж до самої смерті майстра.

Френсіс Скотт (Кій) Фіцджеральд народився 24 вересня 1896 ро­ку в католицькій родині, в містечку Сен-Пол (штат Міннесотта). У Сполучених Штатах, де не було аристократії як такої, батьки його належали до «верхнього середнього класу», отже, уважалися в місті дуже поважаними. Мати походила із досить забезпеченої південної родини, а батько, далекий нащадок колись могутнього ірландського аристократичного клану, був не дуже успішним бізнесменом. На єдиного сина (дві дочки Фіцджеральдів померли) мати, яка мала серед предків письменника й сама колись намагалася писати, по­кладала великі надії, та й сам він, мабуть, відчув хист до письменництва досить рано — перше оповідання написано в 13 років.

Хлопчик спочатку навчався в католицькій школі в Нью-Джерсі, а далі, склавши іспити, вступив 1913 року до вельми престижного Принстонського університету. Навчався він там не блискуче, проте й не прагнув до навчання понад усе. Згодом він визначив Прин­стонський університет цього часу як «найприємніший сільський (country) клуб в Америці», а собі поставив завдання через цей клуб увійти в достойне товариство. Цього він не зміг домогтися через спортивну кар’єру, адже у футболі виявився нездарою, натомість компенсував активною літературною діяльністю. Він був активним членом престижного університетського літературного клубу «Трикутник» (до президенства не дійшло, здебільшого, через невчасну хворобу), студентського видання «Тигру». Звісно, й сам писав.

Двоє тогочасних приятелів — поет Джон Піл Бішоп та критик Едмунд Вілсон стали його найближчими друзями й ангелами-охоронцями на все подальше життя.

Навесні 1917 року США вступили в Першу світову війну. Ф. С. Фіцджеральд був комісований до армії. Переконаний, що приречений на загибель, у військовому таборі, куди молодь послали на військове навчання, він гарячково працює над першим у своєму житті романом «Романтичний егоїст», бажаючи залишити людям сліди власної геніальності. Однак він не був навіть відправленим до Європи. Проходячи треннінг в Алабамі, молодий лейтенант зу­стрівся із дочкою місцевого судді, блискучою сімнадцятилітньою світською південною красунею Зельдою Сейр. Кохання було взаємним і бурхливим. Проте ані сама дівчина, ані її батьки й гадки не мали про шлюб із безвісним симпатичним незаможним юнаком. І, полишивши армію, Фіцджеральд вирушає до Нью-Йорка.

Написаний роман він пропонує видавництву «Скрібнерс» — як виявилось, назавжди зв’язавши з ним свою письменницьку долю. Молодий редактор видавництва Макс Перкінс, якому довелося стати «хрещеним батьком» кількох найвидатніших авторів повоєнної генерації американських письменників, відзначив твір як перспек­тивний, але зажадав багатьох доробок. Фіцджеральд влаштовується працювати в рекламне агентство, а ночами пише новели, вірші, скетчі, сценарії, пише дуже швидко та інтенсивно (незрілі речі повертаються з видавництв). Але головне — доопрацьовує роман. І коли 1919 року він знов приносить його до видавництва, Перкінс умовляє старших товаришів видати твір. 1920 року під назвою «По той бік раю» (This Size of Paradise) роман побачив світ і молодий автор одразу ж став знаменитим і забезпеченим. Звісно, перший твір двадцятирічного письменника не був шедевром з точки зору літературної майстерності. Проте в ньому було висловлено емоційний досвід цілої юної генерації американців, які прийшли в життя після Першої світової війни і чия психіка ще сильніше, ніж у їхніх попередників, була враженою, як писав Фіцджеральд, «страхом перед убогістю і поклонінням успіху», які, подорослішавши, усвідомили, що «всі боги вмерли, всі війни відгриміли, будь-яка віра підірвана». Ніщо не зв’язує персонажів його першого твору зі світом праці, обов’язків, накопиченням, соціальною практикою, навіть боротьбою за виживання. Зневірившись у приземлених буржуазнах ідеалахи, герої пурхають життям мов метелики, багаті, розкуті, вільні... й спустошені, нещасні, бентежні, гинучі.

Старше покоління було стурбоване самою тональністю цієї прози. Президент Принстона Джон Грієр надіслав своєму колишньому студентові обуреного листа, проте молодші читачі були у захваті. Щирість почуття, гострота сприйняття, насиченість і витонченість описів, емоційна переконливість, повнокровність образів, вишуканість стилю — усе це сприяло гучному успіху першого талановитого роману. За десять років Фіцджеральд писав, згадуючи початок своєї творчості: «Мене винесло хвилею, мене обсипали хвалою і грішми, про які я і не мріяв, — і все з однієї причини: я говорив людям, що відчуваю так само, як вони, і що треба знайти якесь застосування усій скупченій за ці роки нервовій енергії» (Ф. С. Фіцджеральд. Відлуння віку джазу // Писатели США о литературе. — М., 1982. — Т. 2. — С. 63).

За тиждень після виходу роману вони побралися із Зельдою Сейр, і життя молодої пари почало нагадувати нескінченне свято. За свято необхідно було платити. Незабаром з’ясувалося, що молоді багато заборгували. Заробляти можна було лише власною письменницькою працею. І Фіцджеральд інтенсивно пише новели, які замовляють вже популярному авторові не тільки інтелектуальний «Смарт сет», що платив 30 доларів за оповідання, але й фешенебельний «Сатердей івнінг пост», де гонорар згодом підвищився до 600 доларів за новелу. У грудні того самого 1920 року виходить друком перша збірка оповідань Фіцджеральда «Спокусниці і філософи» (Flappers and Philosophers), а наступну (1922) він назвав «Оповіді джазової доби» (Tales of the Jazz Age) і тією назвою чітко визначив цілий період американської історії.

Майже водночас (1921) виходить другий роман Фіцджеральда «Прекрасні й приречені» (The Beautiful and the Damned). Його романтичні герої прагнуть красивого безтурботного життя, а їхні творчі імпульси, не підкріплені почуттям обов’язку, залишаються слабкими і нездійсненими. Критики вважають цей твір невдалим, а дійових осіб — жалюгідними, безпорадними, ницими. І, справді, ця книга письменника є розтягнутою, художньо недосконалою, такою, що повторювала теми й мотиви його попередніх творів. Проте і в ній є свої художні знахідки, безумовно, цікаві моменти, пов’язані, зокрема, із образом