головного героя — Ентоні Петча. На думку багатьох критиків, Ентоні Петч — людина слабка й жалюгідна. І це так. Проте Фіцджеральд розвінчує не просто безпорадну людину. Ентоні Петч — швидше зумисна пародія, ніж герой. Він — романтик, зовсім не пристосований до життя, відірваний від реальності і вже самою традицією свого виховання, світосприйняттям, що складалося у старій ієрархічній Європі, приречений на бездіяльність.

Здавалося б, усі герої, сама атмосфера, дух новелістики і романів автора-початківця далекі від реальних проблем американ­ського життя, від його чіткого напруженого буденного ритму. Тоді звідки такий шалений комерційний успіх? Адже романи й новели Фіцджеральда виходили величезними тиражами й розкупалися миттєво, а сам він здобув славу речника цілої юної генерації. Без­умовно, були причини і позалітературні. У двадцяті роки Америка вступала до десятиліття Prosperity. Процвітання, що ознаменувалося не тільки підйомом економіки, шаленими біржевими спекуляціями, над­звичайною фінансовою активністю, а ще й відчутним послабленням того тиску ригористичної пуританської моралі, культу праці та накопичення, що забезпечувала провідну ідеологему держави. До того ж за всієї своєї легковажності фіцджеральдівські коротко стрижені й у коротких спідницях «спокусниці» із добропорядних родин та їхні прихильники — «філософи», які жили у рваному змінюваному ритмі із синкопами та численними, нібито позбавленими сенсу повторами, нічого не виробляючи, а лише розтринькуючи накопичене іншими, несли відгомін великої катастрофи усієї західної цивілізації — Першої світової війни, яка, крім усього, примусила мільйони людей замислитися над плинні­стю життя, поставила молоде покоління перед реальною загрозою безглуздої смерті, що чатувала на нього на полях чужої війни. За кілька років (1936) Фіцджеральд пояснював: «Це була пора чудес, мистецтва, це була пора крайнощів і сатири… Всю країну охопила жадоба насолоди і гонитва за приємністю. Слово «джаз», яке тепер ніхто не вважає непристойним, означало спочатку секс, потім — танцювальний стиль і, нарешті, музику. Коли говорять про джаз, мають на увазі, перш за все, стан нервової збудженості, приблизно такий, який виникає у великих містах у разі наближення до них лінії фронту. Для багатьох англійців та війна все ще не завершилася, тому що сили, які їм загрожують, як і раніше, активні, а відтак, «поспішай узяти своє все одно завтра помремо». Такий самий настрій з’явився тепер, хоча й з інших причин, в Америці» (Ф. С. Фицджеральд. «Портрет в документах». — М., 1984. — С. 40, 41). Виразність джазової музики полягає не в законах гармонійного ладу та мелодійності, вона спирається на ритм, передбачає його різкі зміни, перебивки, синкопи. Так само вона не є обмеженою нотною партитурою, а орієнтована на імпровізацію.

Отже, зробивши джаз ключовою метафорою, письменникові вдалося відобразити момент переходу Америки, яка була тісно пов’язана з ХIХ століттям і міцно трималася за добропорядність і моральність, до Америки повоєнної, що відкидала ці норми як застарілі, проголошувала відносність будь-яких обмежень і стверджувала свободу дії як життєву основу кожної активної особи­стості.

Фіцджеральд стає надзвичайно популярним, його цитують, у «філософа спокусниць» беруть інтерв’ю, зазвичай, ототожнюючи автора з героями романів та новел. Та він і сам спочатку не дуже вирізняє власну точку зору від вираженої позиції покоління.

Молодий письменник мало розширював власний діапазон пізнання реальності — коло його було водночас і необмеженим, й замкненим. Спочатку це був той самий район Нью-Йорка (Грейт Нек — Велика Шия), з якого пізніше «списано» місце дії «Великого Гетсбі» Вест Егг (Західне Яйце), населений людьми заможними, де молоде подружжя придбало й собі будинок. Потім вони почали мандрувати Європою, знов-таки зупиняючись у тих регіонах, де збиралося світське товариство — то Париж, то Французька Рив’єра, то Антиби, то фешенебельний готель, то гостинна вілла багатих друзів...

Цей рівень життя забезпечувався лише творчістю — задля гонорарів писали новели, яких потребували фешенебельні журнали, найбільше — «Сатердей івнінг пост». Фіцджеральд писав новели інтенсивно і безперестанно, ставлячись до них доволі прагматично. За життя він написав понад 150 оповідань. Але до чотирьох прижиттєвих збірок відібрав лише 46. Однак уся його проза позначена талантом і майстерністю, не говорячи вже про такі оповідання, як «Повернення до Вавилону», «Алмаз з готель «Рітц», «Перше травня», «Молодий багач»… Ліричність та поетичність, якийсь особливий душевний щем, промовистість символіки, прозорість і свіжість мови, тонкий психологічний малюнок, пластичність у передаванні настрою, — все це надає неповторного аромату новелістиці Фіцджеральда, утворює її своєрідний шарм. 1926 року, підготувавши нову збірку оповідань «Всі сумні молоді люди» (All the Sad Young Men), Фіцджеральд скаржився, що новели такі гарні й йому — крім двох — ледве пощастило продати їх у журнали (F. Sc. Fitzgerald. The Letters. Ed. by A. Turnbull. — N. Y., 1963. — P. 188). З роками приходили зрілість, досвід, зростала письменницька майстерність, підсилювалось трагічне світосприйняття. 1936 року в автобіографічному нарисі «Крах» (The Crack-Up) Фіцджеральд писав: «Всі історії, що приходили мені в голову, мали в собі деякі ознаки катастрофи — чарівні створіння в моїх романах зазнавали краху, алмазні гори моїх оповідань вибухали, мої мільйонери були прекрасні й приречені не менш, ніж селяни Томаса Гарді. У житті все це ще не відбулося, але я був глибоко переконаний, що життя не є безтурботним і легковажним, як здавалося всім цим людям» (F. Sc. Fitzgerald. The Crack-Up with Other Pieces and Stories. — Penguin., 1965. — P.p. 59—60). Протверезіння поглядів, позбавлення ілюзій набувають статусу лейтмотивності в новелістиці письменника, що чітко проглядає в його романах.

Мабуть, ще з юнацьких років, коли Фіцджеральд захоплювався творчістю попередників, він засвоїв уроки Френка Норріса, якого дуже поважав і чиї теоретичні засади були спрямовані на роман як жанр найбільш плідний для самовираження й суспільної впливовості письменника.

За життя письменника критики визнавали його найкращим твором роман «Великий Гетсбі» (The Great Gatsby, 1925), після його смерті високого поцінування здобула й «Ніч лагідна» (Tender Is the Night, 1935), а після посмертного видрукування незавершеного роману «Останній магнат» (The Last Tycoon, 1941) промайнула небезпідставна думка про те, що саме йому судилося б бути шедевром Фіцджеральда.

Тим часом подружжя не збавляло шаленого ритму свого світського молодого енергійного європейського життя. «Роздвоєння» Фіцджеральда триває.