АНДЖЕЙ ЗЕМЯНСЬКИЙ

СОЛДАТИ ГРІХУ

Wydawnictwo Bukowy Las Sp. z o.o. 2010

Переклад Марченко Володимир Борисович

Вроцлав, липень 1963

На людях, що вийшли з автомобіля, припаркованого перед самим входом до лікарні імені Рідігера^[1], були захисні костюми: гумові чоботи і рукавиці, довгі халати, що доходять до щиколоток, хустки, що закривають все обличчя і окуляри–консерви в характерній гумовій оправі. Якби не ці окуляри–консерви, вони виглядали б немов духи із середньовічного замку, а не сучасна група боротьби з епідемією натуральної віспи. Двоє з них підійшло до замкнених дверей лікарні. Вони розглядалися на всі боки, але в цій окрузі багато перехожих не було. Страх перед заразою і сам жах установи, підданої найсуворішому карантину, вимітали всіх перехожих звідсіля більш ефективно, ніж два міліцейські патрулі, що сховалися від спеки під брезентом газиків. Біля головного входу не було навіть швейцара. Двері їм відчинила медсестра. Одразу ж за нею стояв завідувач відділення, що витирав хусткою мокре від поту обличчя.

– Ми з інспекції, – кинув один із чоловіків, щоправда, жодного документа не пред'являючи. – Міністерство охорони здоров'я.

– Так, я знаю, звичайно, звісно. – Рука завідувача трохи тремтіла, коли він нервово ховав хустку в кишеню. – Мене попередили телефоном.

Пара в захисних костюмах увійшла до темного та порівняно з вулицею прохолодного вестибюлю. Солідні німецькі стіни добре захищали від спеки. У неоготичному інтер'єрі відчувався неприємний запах дезінфікуючих засобів.

– То де той підвал? – пролунало коротке запитання.

– Я вас проведу, – чемно зауважив лікар.

– Ми самі підемо, тільки покажіть, будь ласка, напрямок.

Завідувач зам'явся, щось його стурбувало.

– Ви?... – проковтнув він слину. – Ви лікар? – Вирішив він переконатися.

Вирази очей чоловіка через маленькі текла окулярів–консервів неможливо було побачити.

– Таааа ... – Відповідь пролунав ніби глузування.

– Зрозуміло.

Другий з прибулих нервово ворухнувся. Через хустку його обличчя було не видно. Але він похитав головою, ніби підтверджуючи слова колеги.

– Вхід у підвал он там… – завідувач відвернувся і показав пальцем. – Підете до самого кінця коридору, а потім униз.

– Втекли двоє, – несподівано втрутилася медсестра. – Лікар та один пацієнт. Це вже другий лікар, який намагається...

Ніхто не звернув на неї уваги. Чоловік, який назвався лікарем, рушив першим.

– Ми підемо самі, – кинув він, йдучи. – І нехай ніхто тут не ходить, бо невідомо, що вони планують.

Коли вони вже трохи відійшли, другий із прибулих прискорив кроки, щоби порівнятися з колегою.

– Громадянин сержант… – почав він, але закінчити йому не було дозволено.

– Заткнися, курва. І не говори так більше при сторонніх.

– А як, сержант?

– Нормально, на ім'я, – почув у відповідь молодший за званням.

Довгий час вони йшли мовчки. Коридор здавався нескінченно довгим.

– Пшемо… – почав молодший невпевнено, ще раз намагаючись розпитати сержанта.

– Чого?

– Чому вони звідси тікають?

Обом було зрозуміло, що йшлося не про страх перед віспою і не про охоплену карантином лікарню. Але відповіді вони не знали. "Доктор–сержант" звернув на сходи, що вели донизу

– І чого вони так здрейфили? Адже вони не від віспи тікають. Усі щеплені.

– Схоже, чогось винюхали, сволота.

– І що? Ти знаєш? – допитувався молодший.

– Щось таке, чого вони бояться більше, ніж зарази.

Пшемо відчинив двері до підвалу, вони швидко увійшли.

– Гжесек, перевір ліворуч, а я піду сюди.

Їм довелося задрати халати, щоб витягти з кишені ліхтарики. Правда тут, на щастя, було трохи світла, що попадало через маленькі вентиляційні отвори, а електричне освітлення вони воліли не включати.

– Ось!... Громадянин серж... бляха–муха. Пшемо, тут ось дірка у стіні.

Сержант протиснувся першим, обваливши кілька цеглин, що не трималися. Тому що хлопець мав дуже міцної статури. За мить вони опинилися в тісному і задушливому підвалі будинку, що сусідить з лікарнею.

– О! – Гжесек підняв важкого лома.

– Ось чим вони дірку зробили.

– Дай сюди.

Сержант відібрав у молодшого інструмент. Підсвічуючи собі ліхтариком, він пішов вузьким і задушливим коридором.

– А якщо вони вже втекли?

– Нікуди вони не втекли. За всіма виходами слідкує міліція.

Вони шукали повільно, систематично. Оглядали приміщення за приміщенням, кожну комору, кожну нішу та кожен коридор. Втікачі мали чути кроки, що наближалися, і вони знали, що далі вже не рушать. Адже всі виходи були наглухо забиті зовні. Явно перелякані, втікачі несподівано вийшли з укриття в ніші, де хтось зберігав добрі півтонни картоплі. Більша її частина вже давно проросла, тому підвал заповнював жахливий запах гнилі.

– Я вас прошу, я сам лікар, – сказав вищий. – Перш, ніж ви нас заарештуєте, повинен вам повідомити, що ви не знаєте найголовнішого ...

Говорити він не закінчив, бо сержант підійшов ближче і щосили стукнув його ломом по голові. Лікар відсахнувся назад, кров хльоснула на вибілену стінку. Він спробував за щось схопитися, але не встиг. Другий удар відкинув його на крок. Тіло відскочило від переборки і впало прямо на вбивцю.

– Курва! – Пшемо дивився на плями крові та мозку, що оббризкали його білий халат. – Ось же засвинячив мене!

– Боже, Боже! – повторював другий чоловік, який перебував у потрясінні, намагаючись затулити обличчя руками. – Я ж лише звичайний пацієнт, – почав плакати він. – Ранами Ісусовими клянуся, звичайнісінький пацієнт.

Гжесек штовхнув його й підставив ногу. Коли той звалився на живіт, сержант схилився і схопив лом двома руками. Удар він провів широким замахом з–за голови, ударивши чоловіка прямо по шиї.

– Ну, – хекнув він. – Вважаю, що вистачить.

– Ага, – погодився Гжесек. – Досить.

– Гаразд. Зараз підеш до завідувача та накажеш забити дошками двері до підвалу з боку лікарні. – І нехай зроблять це у твоїй присутності, – швидко видав сержант розпорядження.

– А ці тут?

– Скажеш, що змилися. Потім йди на вулицю і скажи водієві, щоб він підігнав машину просто