Мені треба швидко дістатися Варшави.

– Нехай же Господь веде тебе.

– Благослови вас Бог, – попрощалася жінка з ксьондзом.

Коли та пішла, священик на неї вже не дивився. Він вийняв мобільний телефон і відстукав есемеску своїй секретарці. На Тумському Острові всюди було близько. Хоча для того, щоб пройти його від одного кінця до іншого, потрібен був якийсь час, найважливіші установи знаходилися тут на відстані кількох десятків, найбільше – кількох сотень кроків. Коли Вебер дістався воріт курії, сестра Юстина вже добігала з іншого боку.

– Так, що бажаєте, святий отче? – дещо голосно відгукнулася та.

– Проведи мене.

Він відчинив хвіртку, щоб вони могли увійти на внутрішній дворик.

– Нам потрібна підтримка зовні.

Заінтригована черниця подивилася на його обличчя, даремно бажаючи хоч щось зрозуміти. Вебер давно вже взяв нерви в руки, його помічниця ні про що не могла здогадатися.

– Підтримка більш мирська, наскільки я розумію? Опус Деі^[2]? Єзуїти?

– Ще більш мирська та вельми конкретна.

– Оп–па, – мимоволі скривилася секретарка. – То ви хочете звернутися навіть туди?

Вебер кивнув головою.

– Є там у нас хтось?

Черниця відповіла питанням.

– Вибачте, святий отче, а чи є на всьому божому світі якась організація, в якій у нас когось немає?

– Є. Світова Єврейська Рада.

Та засміялася, оцінивши жарт. Та й взагалі, сестра Юстина дозволяла собі часто виявляти фамільярність, про яку інші монашки і мріяти не могли. Ну що ж, вона була з Вісімки. Просто така робота. Тут не вижив би ніхто, хто не мав розуму і навичок життя у світі, які самі не іскрилися дотепністю.

– І скількох я повинна відвернути від шляху до засудження на вічні муки і дати шанс на спокутування?

Цього разу посміхнувся він.

– Двох. Найкращих.

Сестра кивнула, зупиняючись перед дверима курії.

– Будуть післязавтра. Діяти почну одразу, але мені потрібно двоє.

– Добу, – закінчив він, позбавляючи її клопоту з висловом незручних слів.

Ченцю Вебер залишив зовні. Ідучи сходами, він зупинився на мить і обережно розмасував обличчя. Постійно йому відчувалося якесь дивне оніміння. З тріском відчинив двері секретаріату, так що дві сестри, що там чергували, витяглися по струнці.

– Де єпископ? – кинув Вебер коротке запитання.

– Благослови вас Бог, – відповіли ті хором на привітання, яке й не було сказано.

– Що? Так, благослови вас Господь. Де єпископ? – повторив священик.

Ті завмерли з виразом обурення на обличчях. Тільки Вебер був тією людиною, яка могла так поводитися. Це зовсім не означало, що вони звикли, але, принаймні, не питали, який єпископ мається на увазі.

– Має важливу нараду з кардиналом. Заважати не можна.

– Ммм ... – Вебер схилився над найближчим письмовим столом, вирвав листок із блоку і написав на ньому кілька цифр.

– Передайте йому негайно, сестро.

– Але ж туди навіть не можна заходити...

Наче не чуючи цих слів, Вебер продовжив:

– Сестро, ви бачите у мене в руці вогняний меч?

Цілком дезорієнтована, та подивилася на його руки. Але потім слухняно взяла листок і попрямувала до дверей, наче мучениця, яку ведуть на жертовне багаття. Вебер дійшов до величезного вікна. Надзвичайно красивий, як правило, вид річки, парку та пагорба на іншій стороні, освітлених рядами ліхтарів, тепер несподівано став похмурим. Неоготичні вежі Ринку вже не змушували згадати про запах овочів і фруктів інтер'єру, але асоціювалися з похмурим баченням середньовічної фортеці, а корабель, що пливе по головному руслу Одри, незважаючи на щедре освітлення, нагадував, швидше, туру Харона, що долає Стікс.

Двері зі стуком відчинилися. Сестра біля входу завмерла від переляку, побачивши обличчя єпископа. Маленький паперовий аркуш тремтів у його руці.

– Бестія! – голос був практично хрипким, ніби це здавлювало йому горло.

– Бестія!

Обидві перелякані монашки і та, що біля письмового пульту, і та, що біля входу, боялися дихнути. До обох дійшло, що мова може йти не про сатану або про створіння родом з пекла, бо цього разу причиною подібної реакції може бути щось реальніше і грізніше.

– Стара, огидна бестія... – цього разу єпископ шепотів.

Він підійшов до Вебера і поклав йому руку на плече. Їхні погляди схрестилися.

– Знову нам необхідно пройти через це?

Вебер кивнув головою. Довгу хвилину вони мовчали.

– І що святий отець збирається робити?

– Доведеться звернутися до них.

Єпископ чудово знав, кого той має на увазі.

– Безодня, – прошепотів він. – Знову гинуть невинні люди.

Він сховав обличчя у долонях. Його голос був ледь чутний.

– Чума виступатиме за чумою. Спустошення за спустошенням. Бестія…

Сестри застигли, наче статуї, боялися навіть очима поворухнути. Вебер зробив крок уперед.

– Я повинен…

Єпископ несподівано прийшов до тями. Він чудово знав, що той, хто прибув, хотів сказати, і що це найгірше з рішень. Найгірше, але єдине можливе.

– Добре, – сказав він, уже рішучим голосом. – Іди до них. Іди до "солдатів гріха".

– Засуджені! – на обличчі сержанта з'явилася грізна міна. – Вам забороняється перетинати намальовану на підлозі жовту лінію.

Двоє людей з картонними ящиками під пахвою глянули один на одного. Ніякої жовтої лінії, намальованої на підлозі, не було й близько, зате це дуже відповідало уявленням про умови, що панують у найжорсткіших американських в'язницях. Але сержант, схоже, читав книги і про радянські гулаги, бо несподівано перейшов на російську мову:

– Поселенцы с вещами, здесь! – вказав він рукою на двері. – Що, влаштували собі камеру спільного навчання?

Тільки засланці на переляканих схожі не були. Гірше того, вони навіть уже встигли звикнути до факту, що з учорашнього дня з них насміхалася половина управління. Що ж, не кожен потрапляє в немилість у перші ж дні, і не кожного відразу ж карають настільки демонстративно. Сержант, якого вони, втім, добре знали і обоє любили, як і інші, розважався на всі сто. Зараз він перетворився на лакея, відчинив двері і, зігнувшись у глибокому поклоні, пропустив їх уперед.

– Дорогі пані та панове, це останній у даній будівлі скансен реального соціалізму.

Обидва скривилися, побачивши письмові столи з