П. А. Куліш. Магомет і Хадіза

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДНЬОГО СЛОВА про МАГОМЕТА.

Ще як він був незнаний і вбогий, полюбила його багата вдова в Мецці, на ім’я

Хадіза, і хоч у його рідному краї було в звичці многоженство, не засмутив

Магомет своєї дружини ні однією соперницею: додержав їй вірності двадцять

чотирі роки, поки жила вона на світі. Як зробивсь він первим чоловіком між

Арабами, одна з найвродливіших женщин, Аєша, сказала йому раз: «Чи не стара

ж у тебе жінка? Чи не посилає тобі Бог мене за луччу дружину»? — «Во ім’я

Бога, ні! — відказав Магомет. Не може бути луччої дружини над неї: бо вірувала

вона в мене тоді, як люде мною поневіряли, підняла мене вгору тоді, як був я

вбогий і як мене гонено».

Дрепер.

Не говори зо мною про кохання,

Про жизні цвіт, про щастє… Ти не знаєш.

Яку своїм дівочим залицянням

Тонку струну в душі моїй торкаєш.

Аєшо люба, соняшне серденько!

Ти всі квітки хотіла б осияти,

Заговорити з кожною любенько

І приголубить, як дитину мати

Та мій цвіток незримо процвітає,

Незримо дише сонця красотою;

Над ним і в день і по ночам сияє

Світило щастя вічною любов’ю.

І поки тху мого, поки Аллаху

Угодно на землі мене держати,

Не буде той, хто не доступен страху

Очима іншої собі шукати.

Ти кажеш, лучча, краща? Ні одної

Нема на світі луччої й не буде…

Во ім’я Бога, красоти такої

Не бачили ніколи грішні люде!

Возьми у мене очі, подивися

На неї з висока, з небес пречистих,

Звідкіль всі помисли святі взялися

І чувства праведні сердець огнистих.

Як в глибиню бездонну океана

Аллах всезрячим прозирає оком,

Як до схід сонця над ночним туманом,

Зоря над сонним світиться востоком:

Так в Магометову прозріла душу

Хадіза, Боже око, сонце ясне,

І зрозуміла все, про що я мушу

Віщати миру, доки й жизнь погасне.

Я був малий, мізерний і незнаний,

Вона мене між тисячами взріла,

І золото й верблюдів каравани,

І всю судьбу мені свою вручила.

Мене лиха тіснила ворожнета,

Вона мов скеля при мені стояла,

І оклеветаного Магомета

На всю всєлєнную б не проміняла.

Тинявся я проміж людьми чужими,

Вона мені мов сонце осміхалась,

І помишленнями її святими

Моя душа, мов перлами, втішалась.

У ніщеті я нею був багатий,

В багатстві нею був я милостивий:

Вона робила, що з моєї хати

Утішеним виходив нещасливий.

Нехай Аллах усю красу по світу

В один алмаз безцінний позбірає,

Не засияє він так Магомету,

Як дух Хадізи перед ним сияє.

ПРОЛОГ

I.

Розкинулась еси по всій землі широко;

Імперія Всемирна звесся згорда.

Моря, земля і все на ній, що бачить око,

Усе твоє, неволя і свобода.

Свобода тисячам, неволя милліонам:

На тім стоїш, пануєш, порядкуєш.

Все покоряється тобі й твоїм законам,

А хто б оперсь, до кореня зруйнуєш.

Так правиш світом ти і над царьми царюєш.

II.

Один був тільки царь, та не від сього миру,

Що нехтував страшну твою потугу.

Носив корону він із терну, а порфиру

С кармазину, невірам на наругу.

Ти віддала й його, через свого Пилата,

Лихим Жидам на муку й на проп’яття;

І хоч були в твого помиті руки ката,

Та заслужила вічне ти прокляття,

І не спасе тебе ні розум, ні завзяття.

ІІІ.

Прокляв Господь всі п’ять столиць твоїх великих,

Почавши від тебе, Єрусалиме:

Розсіяв Жидову́ проміж чужі язики…

Тебе ж останнього прокляв він, Риме:

Щоб ти побачив, як стовпи твої крушились,

Що ти на них свою главу возносив,

Як там по іншому законові молились,

Куди нові скрижалі ти приносив

І, замість Господа, себе в них превозносив.

IV.

На всій імперії, що Римською прозвали,

Лягла печать проклятія страшного,

Що духа Божого в живому не познали,

Аз мертвого собі зробили Бога,

І поглумилися над правдою святою,

Котрою дух Господень в нас сияє,

Над вічним Божеством і неба висотою,

Куди і розум наш не досягає,

Котру один Творець всього живого знає.

V–VIII.

Озвався був против великого скандалу

Святий філософ, Нестор Царіградський,

Та оддано його безбожним на поталу,

Що їх родив на світ владика адський.

Замучили його, як і того, що Богом

Зробили мертвого, на глум розсудку:

На клевети клевет нагромоздили стогом,

А з мук його тяжких зробили шутку,

Приправу до свого попівського прибутку.

IX.

«Ой хто б нам дав крилі, крилі мов голубині.

Мовляли тайкома Несторияне,

Щоб звідси нам летіть в далекі україни,

Покинувши се зборище погане!

Особмося, брати, як птах на зді високім,

Рятуймо чистую любви науку,

Злучаймо праведність із розумом глибоким,

Нехай достанеться від діда внуку,

І всолодить його потомкам жизні муку».

X.

І забирали все своє добро убоге,

І до степів Арабських прямували,

І, проклинаючи золочені чертоги,

Собі хати в пустині будували.

І вірні, бачивши, що сі Несторияне

Немов свічки у Церкві погасили, —

Як серцем і умом справдешні Християне,

Притулку серед них собі просили,

І порох від чобіт Царградський обтрусили.

ПІСНЯ ПЕРВА

І.

Аравія… Се тут Египетські божища.

Онуфіси та Мневіси забулись;

Се тут, скитаючись без хатнього жилища.

Жиди до Господа свого вернулись.

Тут, на горі, гримів крізь тучи голос Бога.

Єдиного предвічного владики;

Тут полум’ям в ночі значилася дорога;

Тут сяєвом сияв пророк великий,

І покорявсь йому в пустині камінь дикий.

ІІ.

В землі, рекомій Уц, мудрець тут проявився.

Що Бога звав на суд за горе жизні.

І перед ним умом і серцем покорився

Як полились величні укоризни.

Упавши ниць, тремтів од слова, як од грому,

Все твориво в душі одмалювалось.

І Богу вишньому, єдиному святому,

Безсмертна в серці піснь озвалась,

Народам і вікам насліддям вічним сталась

III.

Аравіє! Ти, мов той ум фундаментальний,

На камені твердому оснувалась.

Ти маєш строгий вид, задумчиво-печальний,

І Каменистою в сусід назвалась.