- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (7) »
пророк великий,
Крушитель ідольства в вертепі темнім,
В вертепі, де попи прославились розбоєм,
І «чорну дань» на всіх нас наложили,
І повеліли нам щоб ми кривавим боєм
І ядом підступу людей душили,
А їм, із віку в вік, сліпуючи служили.
XXII. Загледівши твою священную вершину, З верблюда зсів слуга Хадізи дивний, Розкинув подрану в Каабі жупанину. І сотворив намаз, обряд старинний. Крижем простершися, облобизав ту землю, Що вождь Ізраїльский топтав ногами, Як пищу з небеси випрошував даремно І воду з каменя точив річками. І напував народ з верблюдами й биками
XXIII. Був ранок, і земля ще тілько нагрівалась. Під подихом ночної прохолоди. Крізь прозирний туман, гора Синай здавалась Ковчегом золотим, вінцем природи, — Ковчегом тим святим, що двоє херувимів, Таінственними крільми осіняли, І безтілесного Владику серафимів У сяєві своїм ізображали Перед тілесними Ізраїля очами.
XXIV. «Якою був еси ти силою натхненний, Пророче Божий, духу яснозрячий? Промовив Магомет в душі своїй смиренній, В душі на правду і любов гарячій: Чого жезлу твому і камінь покорявся, І небо слухало твого глаголу? Як ти над всі гріхи Ізраїля піднявся? Як серед блискавиць зійшов на гору, І удостоївся із Вічним розговору»?
XXV. Стояли всі кругом і дивом дивувались Тому намазові серед дороги, Поклонам тим земним, що з ними виривались Слова якісь душевної тривоги… «Ось слухай, Магомет, сказав отаман сивий: Ми бачимо, що ти, через ту сварку З жерцями в капищі, зробивсь мов юродивий, А був ти хлопець дуже добрий змалку, І бачити тебе таким химерним жалко.
XXVI. «Та ще ж Хадіза нам, кохана наша пані, Наказ дала — тебе, як око в лобі, В дорозі берегти. Святе ії бажання: Бо так тебе терзали там жорстоко (Оці самі слова мені вложила в ухо). Що, дивлячись на тебе, вся тремтіла, Коли б не визівнув еси між злюк і духа… І відойти до дому не хотіла, А все тобі у слід, мов синові, гляділа
XXVII. «Ще вельми молода, сестра тобі літами, Та не було дітей в її старого, То й ми, отамани, їй здаємось синами. Пожалься Боже, віку молодого! Казав мені факир, що хоче йти в черниці І все добро на монастир оддати. Такої другої й не знаю молодиці, Вона не пані нам, а рідна мати: То мусимо їй всяк служити і вгождати
XXVIII. «Встань, Магомете: ось колодязь при дорозі, Що людям не дає від спраги вмерти. Хтось викопав у помислах о Бозі: Надписано: Благотвори й по смерті. Тут буде нам гаразд верблюди попасати Поснідаймо: бо ти вже цілі сутки Не їв, не пив води, мов хочеш помирати. Тебе гнітуть якісь таємні думки… Молись, то й закінчиш із совістю рахунки».
XXIX. — «Рахунки з совістю!… Ось подивись на зорю, Як перлами лилію обсипає, Або на лебеді, як плещуться на морю: Так дух мій перед Господом сияє». І Магомет устав, і виріс перед ними. Товариші його не впізнавали… Якимись дивними, усім немов чужими. Його і постать і обличчя стали. Всі оступилися, ззирались і мовчали.
XXX. «Господь мене крепить не хлібом, іншим брашном, А напоїв водою благодаті: Трапезуватиму під небесами смачно На тій горі, мов у царскій палаті». І пішки він пішов степом від каравана — Ніхто не смів його впинять словами, — І в мареві світивсь, мов серед океана Сияє молодик над облаками. Дивились йому в слід, розводючи руками.
XXXI. «Хлоп’ята! обізвавсь акга, отаман сивий, Візьміть ви по шматку павидла з медом, Сідайте на свої бахмати довгогриві, І їдьте назирцем за Магометом. Луки і ратища заздалегідь готуйте: Бо в тій горі непевно по байраках. Мов на розбійника, на звіря там чатуйте… Не знає Магомет із роду страха: То ви глядіть, щоб як не згинув бідолаха».
XXXII. Розлігся караван при степовій дорозі, Навколішки попадали верблюди. Мов у чумацькому укладистому возі, Харчей у в’юках повно і посуди. «Нехай в Едемі той мов пальма процвітає, Хто викопав колодязь сей спасенний»! Рече старий акга, і брашно розділяє: Фініки, смокви, в маслі сир пряжений, Павидло медове і кофій лікарственний.
XXXIII. Коли ж курить-летить до них щось по пустині, Мов страус той цібатий, довгоногий. «Се з Мекки шлють до нас якісь нові новини… Коли б не надали печалі та тревоги»! Прибіг їздець, як жар. Коняка важко дише; Весь піною, мов корабель, окрився; Боками, мов той міх у коваля, колише; В пісок ногами по борідки врився. Знеможений їздець на гриву похилився.
XXXIV. Се від Хадізи лист, довженний, кручковатий… По чорному червоним пописала. Не кожен би й факир зумів його читати. В тому листі так до акги казала: «Благополучен будь у пищі і в напої, Отамане акго, во вік щасливий, І догоди мені в моїй вельможній волі, Хадізі, госпожі твоїй правдивій. Бувайте й юнаки із ним щасливі й живі»!
XXXV. До серця руку всі, як личить, прикладали, Хилили голову к землі смиренно; Як бодяки верблюд, слова з письма ковтали, Від повісти ж в очах робилось темно. «На морі синьому вві сні я опинилась. Ревли, мов бугаї, страшенні хвилі Одним одна звізда на небесах світилась. Вітри вовками скиглили та вили, І з Магометом ми, мов два листки, тремтіли.
XXXVI. Нехай мене простить: бо він не знає страху. Так снилось. Аж дивлюсь, його не стало… Його нещасного, блідого бідолаху, Морське чудовище вхопило й ростерзало. Я гірко, плакала, і слізьми доповняла Ревуче море, глибину бездонну. У груди билась, на собі одежу рвала. Розбуджено мене плачущу-сонну, І я тоді свою судьбу благословляла.
XXXVII. «І знов заснула я; знов сон мені приснився: Сиділи ми удвох із ним над морем; У море-дзеркало небесний склеп дивився І дух, утомлений недавнім горем, Відпочивав. Аж ось вода заколихалась, І з під води чудовище страшенне На берег лапами дереться. Я перелякалась, А він: «Не бійсь нічого коло мене: «Дивись, як лащиться це чудище мерзенне».
XXXVIII. «І справді приповзло воно; мов пес ласкавий, Хвостом виляло і заговорило: «Ти — світ землі новий, новий архангел слави, «Ти — віковічне правоти світило»… Тут море заревло, земля заколихалась, І все під небесами стрепенулось: Морська вода з огнем в хаос перемішалась… Я серцем як дитя мале вжахнулась, І з криком і плачем трепещучи
XXII. Загледівши твою священную вершину, З верблюда зсів слуга Хадізи дивний, Розкинув подрану в Каабі жупанину. І сотворив намаз, обряд старинний. Крижем простершися, облобизав ту землю, Що вождь Ізраїльский топтав ногами, Як пищу з небеси випрошував даремно І воду з каменя точив річками. І напував народ з верблюдами й биками
XXIII. Був ранок, і земля ще тілько нагрівалась. Під подихом ночної прохолоди. Крізь прозирний туман, гора Синай здавалась Ковчегом золотим, вінцем природи, — Ковчегом тим святим, що двоє херувимів, Таінственними крільми осіняли, І безтілесного Владику серафимів У сяєві своїм ізображали Перед тілесними Ізраїля очами.
XXIV. «Якою був еси ти силою натхненний, Пророче Божий, духу яснозрячий? Промовив Магомет в душі своїй смиренній, В душі на правду і любов гарячій: Чого жезлу твому і камінь покорявся, І небо слухало твого глаголу? Як ти над всі гріхи Ізраїля піднявся? Як серед блискавиць зійшов на гору, І удостоївся із Вічним розговору»?
XXV. Стояли всі кругом і дивом дивувались Тому намазові серед дороги, Поклонам тим земним, що з ними виривались Слова якісь душевної тривоги… «Ось слухай, Магомет, сказав отаман сивий: Ми бачимо, що ти, через ту сварку З жерцями в капищі, зробивсь мов юродивий, А був ти хлопець дуже добрий змалку, І бачити тебе таким химерним жалко.
XXVI. «Та ще ж Хадіза нам, кохана наша пані, Наказ дала — тебе, як око в лобі, В дорозі берегти. Святе ії бажання: Бо так тебе терзали там жорстоко (Оці самі слова мені вложила в ухо). Що, дивлячись на тебе, вся тремтіла, Коли б не визівнув еси між злюк і духа… І відойти до дому не хотіла, А все тобі у слід, мов синові, гляділа
XXVII. «Ще вельми молода, сестра тобі літами, Та не було дітей в її старого, То й ми, отамани, їй здаємось синами. Пожалься Боже, віку молодого! Казав мені факир, що хоче йти в черниці І все добро на монастир оддати. Такої другої й не знаю молодиці, Вона не пані нам, а рідна мати: То мусимо їй всяк служити і вгождати
XXVIII. «Встань, Магомете: ось колодязь при дорозі, Що людям не дає від спраги вмерти. Хтось викопав у помислах о Бозі: Надписано: Благотвори й по смерті. Тут буде нам гаразд верблюди попасати Поснідаймо: бо ти вже цілі сутки Не їв, не пив води, мов хочеш помирати. Тебе гнітуть якісь таємні думки… Молись, то й закінчиш із совістю рахунки».
XXIX. — «Рахунки з совістю!… Ось подивись на зорю, Як перлами лилію обсипає, Або на лебеді, як плещуться на морю: Так дух мій перед Господом сияє». І Магомет устав, і виріс перед ними. Товариші його не впізнавали… Якимись дивними, усім немов чужими. Його і постать і обличчя стали. Всі оступилися, ззирались і мовчали.
XXX. «Господь мене крепить не хлібом, іншим брашном, А напоїв водою благодаті: Трапезуватиму під небесами смачно На тій горі, мов у царскій палаті». І пішки він пішов степом від каравана — Ніхто не смів його впинять словами, — І в мареві світивсь, мов серед океана Сияє молодик над облаками. Дивились йому в слід, розводючи руками.
XXXI. «Хлоп’ята! обізвавсь акга, отаман сивий, Візьміть ви по шматку павидла з медом, Сідайте на свої бахмати довгогриві, І їдьте назирцем за Магометом. Луки і ратища заздалегідь готуйте: Бо в тій горі непевно по байраках. Мов на розбійника, на звіря там чатуйте… Не знає Магомет із роду страха: То ви глядіть, щоб як не згинув бідолаха».
XXXII. Розлігся караван при степовій дорозі, Навколішки попадали верблюди. Мов у чумацькому укладистому возі, Харчей у в’юках повно і посуди. «Нехай в Едемі той мов пальма процвітає, Хто викопав колодязь сей спасенний»! Рече старий акга, і брашно розділяє: Фініки, смокви, в маслі сир пряжений, Павидло медове і кофій лікарственний.
XXXIII. Коли ж курить-летить до них щось по пустині, Мов страус той цібатий, довгоногий. «Се з Мекки шлють до нас якісь нові новини… Коли б не надали печалі та тревоги»! Прибіг їздець, як жар. Коняка важко дише; Весь піною, мов корабель, окрився; Боками, мов той міх у коваля, колише; В пісок ногами по борідки врився. Знеможений їздець на гриву похилився.
XXXIV. Се від Хадізи лист, довженний, кручковатий… По чорному червоним пописала. Не кожен би й факир зумів його читати. В тому листі так до акги казала: «Благополучен будь у пищі і в напої, Отамане акго, во вік щасливий, І догоди мені в моїй вельможній волі, Хадізі, госпожі твоїй правдивій. Бувайте й юнаки із ним щасливі й живі»!
XXXV. До серця руку всі, як личить, прикладали, Хилили голову к землі смиренно; Як бодяки верблюд, слова з письма ковтали, Від повісти ж в очах робилось темно. «На морі синьому вві сні я опинилась. Ревли, мов бугаї, страшенні хвилі Одним одна звізда на небесах світилась. Вітри вовками скиглили та вили, І з Магометом ми, мов два листки, тремтіли.
XXXVI. Нехай мене простить: бо він не знає страху. Так снилось. Аж дивлюсь, його не стало… Його нещасного, блідого бідолаху, Морське чудовище вхопило й ростерзало. Я гірко, плакала, і слізьми доповняла Ревуче море, глибину бездонну. У груди билась, на собі одежу рвала. Розбуджено мене плачущу-сонну, І я тоді свою судьбу благословляла.
XXXVII. «І знов заснула я; знов сон мені приснився: Сиділи ми удвох із ним над морем; У море-дзеркало небесний склеп дивився І дух, утомлений недавнім горем, Відпочивав. Аж ось вода заколихалась, І з під води чудовище страшенне На берег лапами дереться. Я перелякалась, А він: «Не бійсь нічого коло мене: «Дивись, як лащиться це чудище мерзенне».
XXXVIII. «І справді приповзло воно; мов пес ласкавий, Хвостом виляло і заговорило: «Ти — світ землі новий, новий архангел слави, «Ти — віковічне правоти світило»… Тут море заревло, земля заколихалась, І все під небесами стрепенулось: Морська вода з огнем в хаос перемішалась… Я серцем як дитя мале вжахнулась, І з криком і плачем трепещучи
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (7) »