Я вилізла по мотузяній драбині, перекинутій через борт Насолоди, вдячна, що нарешті залишила палубу найнятого мною ліхтера, що сильно гойдався на хвилях. По небу кралася досвітня зоря. Мене зустрів невеличкий, пузатий чоловік у вкритому плямами пишному вбранні, надто великого, як на нього, розміру. Я так зрозуміла, Хоркін.
-- Ти ледь не запізнилася, -- сказав він, дивлячись на моє скуйовджене волосся і неправильно застебнуту сорочку, в той час, як два матроси підіймали з ліхтера мою дорожню скриню.
-- А ти ледь не тицьнув мене в це носом, -- відповіла я.
Він засміявся, на диво мелодійним, глибоким сміхом.
-- О, бачу, ми з тобою порозуміємося. – Він вказав пальцем на одного з матросів, що ходив по палубі, лаштуючись до відплиття. – Хеміс покаже тобі твою каюту після того, як ти покажеш мені гроші.
Я витягнула три золотих марки й поклала дві з них йому на долоню.
-- Просто чудово, -- сказав він, посміхаючись. – Я – капітан Хоркін. І не забувай, ти – вантаж. Не вештайся під ногами.
-- Я сама ходила на кораблях.
-- Тоді дивися, не зайди куди не слід, -- сказав він, і свистом підкликав Хеміса, щоб той провів мене на нижню палубу. Без жодного зусилля Хеміс підняв мою скриню і я пішла за мовчазним, потужно збудованим матросом в глибини Насолоди. Оглянувши темну, брудну комірчину, якою була моя каюта, я вирішила, що Харкін отримує насолоду від абичого. І якщо дозволятиме погода, то я буду спати на верхній палубі.
#
Ніч на кораблі. О цій порі на морі я завжди почувалася малою. Вітер, хвилі, скрип дерева і канатів, і більше нічого на багато кілометрів навкруги. І, в ролі пасажира, нічого не залишається робити, як думати.
Я була впевнена, що це Тейнер. Більше ніхто не знав, що Борольд зробив зі мною того дня. І хоча Тейнер міг комусь розповісти, я в цьому сумнівалася – а ще сумнівалася, що хтось крім Тейнера міг подумати, що мені потрібна така кривава послуга. Якщо подумати, я не уявляла чому після всіх цих років, Тейнер міг подумати, що мені потрібна голова Борольда.
Я потрусила головою, спробувала прогнати всі ті питання, на які поки що не було відповідей. Якимось чином Тейнер був до всього цього причетним; в цьому сумнівів не було. От тільки, що це за “все це”, я і гадки не мала. І не матиму, поки не дістануся до Белларіуса. Але щось було не так.
Тейнер був не з тих, хто дарує криваві подарунки, як кіт, що приносить додому випотрошену жабу або дрозда. І він був не з тих, хто відправляє таємничі повідомлення. А вже точно не магічні. Тейнер був відкритим, прямолінійним і практичним. Принаймні таким я його запам‘ятала. Але минули роки.
Тейнер, Тейнер, якого я колись знала, був настільки порядним хлопцем, наскільки це було можливим на вулицях Белларіуса. Я досі пам‘ятала його широке, селянське обличчя, пасмо світлого волосся, що стирчало в нього на потилиці, ніс і щоки вкриті ластовинням. Він виглядав на простака, майже загальмованого, але в його тупому черепі ховався гострий розум. Настільки гострий, що він роками виживав на вулицях Белларіуса, після того, як війна, чума і голод пригнали сотні, а може й тисячі нікому не потрібних дітей в місто, яке вже до того тріщало по всіх швах.
Він ніколи не дозволяв постійній боротьбі за виживання позбавити його почуття, що таке добре, а що погано. Без нього я б не прожила навіть одного тижня на вулиці. Він навчив мене виживати, а ще навчив, що існують гірші речі, ніж не вижити.
-- Мала, ніколи не роби двох речей за гроші, -- повчав він мене. – Не продавай тіло. І не забирай життя. Перше ти віддаєш, або його беруть, а друге ти робиш, бо мусиш, і робиш це з розумом, швидко і певно. Але таке ти не продаєш. Є речі гірші за смерть, ясно?
Тоді я тільки кивнула, приймаючи на віру, що він каже правду. І за всі ці роки ніколи не продала своє тіло чи лезо.
Я зітхнула, спробувала вмоститися зручніше в запліснявілому гамаку, який Хоркін неохоче дозволив мені підвісити на кормі, глянула на зорі над Драконовим морем. Що б там Тейнер не задумав, якщо він тільки не змінився більше, ніж я вважала за можливе, він керувався почуттям добра і зла, почуттям справедливості. Або його якось змусили. Та все одно, щось не сходилося.
Наперекір собі, я згадала ті похмурі, сповнені жахом дні, перш ніж я назавжди втекла з Белларіуса, перш ніж Тейнер допоміг мені заховатися на кораблі з далеких країв. Я пригадала, як Чорні Рукави блукали нічними вулицями, вбиваючи вуличних щурів, поки ми спали під дверима, виловлюючи в схованках на дахах, покинутих будівлях і порожніх цвинтарях. Подейкували, що з Чорними Рукавами працював маг, що не мало значення, де ми ховалися. Тоді я в це вірила. Чорт, я й зараз в це вірила. Саме тому я ризикнула, що мене знайдуть без квитка і викинуть за борт, на поживу феклі чи сірим урду.
Синдику і Раді Трьох нарешті набриднули наші спустошливі набіги, а може тіньова гільдія очищала стадо, позбуваючись найбільш тупих та безталанних, щоб рекрутувати решту. У всякому разі, комусь при владі набридло і він вирішив, що голод, хвороби і крайня бідність надто повільно справлялися зі своєю роботою. І настала, як її називали в пристойному товаристві, якщо згадували взагалі, “Чистка”. Таке просте слово, щоб описати масове вбивство вуличних дітей.
Я вдивлялася в ніч, повільне похитування Насолоди показувало мені зорі й воду, зорі й воду. Я задрімала і мені снилися сотні коробок розміром з голову, що гойдалися на хвилях Драконового моря, і чорніша за ніч тінь, що закривала зорі. Тінь сміялася, і її сміх лунав, як далекий грім.
#
Був безхмарний, золотий, осінній ранок, коли ми прибули в убогий порт Белларіуса. Щоб причалити до пристані ми витратили майже дві години; достатньо часу, щоб нагадати мені, як я ненавиджу це місце. Коли воно було за небокраєм, я могла ненавидіти його абстрактно. Як тільки воно опинилося перед мною, огида стала вісцеральною. Мені хотілося розвернутися і повернутися в Люсерніс.
Белларіусська затока – це природна, глибоководна гавань, зі сходу прикрита масивною Горою Тарвус. Західний схил Гори був вкритий що далі, то гарнішими будинками, тоді вежами зі шпилями, що належали шляхті, а далі, коли ти наближався до вершини і Цитаделі, знаходився Ріаіль, палац Синдика. З півночі, від найгіршої негоди