винаходи однієї дурниці за другою займали його і приносили радість, то хто я така, щоб скаржитися? Мої власні зацікавлення не давали мені сумувати.

Він підійшов і обійняв мене. Я ненадовго пригорнулася до нього, але від парів, що виходили від нього, в мене засльозилися очі. Я швидко поцілувала його і відштовхнула.

-- Мені потрібно з‘їздити в Белларіус. Проблеми в старого друга. Мабуть, нічого особливого, але я хочу переконатися.

-- Я закину кілька речей в торбу…

-- Ні. Тільки я. Корабель виходить з припливом, за дві години. Я збиралася заїхати в майстерню, якби ти не з‘явився вчасно.

-- Але я завжди хотів відвідати Белларіус.

-- Ніхто не хоче відвідати Белларіус, Хольгрене. Це діра. І краще, якщо я поїду сама. Люди, з якими мені доведеться мати справу, і рота не відкриють, якщо ти будеш зі мною. Закінчиться тим, що ти сидітимеш склавши руки в корчмі чи шинку, в той час, як можеш бути тут, намагаючись висадити в повітря пів міста.

-- Це несправедливо. Вже кілька місяців, як в нас не було пожеж.

Я вказала на обгорілу діру на його сорочці. Він глянув на неї.

-- В усякому разі, великих пожеж.

-- Повернуся за місяць, будемо сподіватися раніше. Швидше за все, я даремно переймаюся.

-- Ти ніколи не переймаєшся даремно. – Хольгрен зняв сорочку і сів на край ліжка, його груди худі та бліді. – Про що йдеться? Хто той друг, в якого проблеми?

-- Може в нього взагалі немає проблем. Але сьогодні я отримала тривожне повідомлення. – Яке було зараз закопане в садку. Я могла розповісти Хольгрену про нього, могла скористатися його знаннями в магії. Але він закинув магію, в нього розвинулася якась неописана відраза до колишньої професії. Я це поважала. – Я тільки гляну, що там і як. Я в боргу в Тейнера.

-- Друг дитинства, -- Хольгрен знав дещо про моє дитинство. Достатньо, щоб знати, в ньому не було місця на ляльки і скакалку.

-- Так. Ходи сюди і поцілуй мене. Мені пора.

Він встав, але замість того, щоб поцілувати мене, пішов до однієї з багатьох скринь, що стояли вздовж стіни. Мій Хольгрен тягнув усе до хати. Поки нічого не вибухнуло, мене це не турбувало. Він багато експериментував з порохом. Так багато, що я змусила його присягнути, що він триматиме його подалі від дому.

Якийсь час він рився в скринях, а тоді підійшов до мене з чорною оксамитовою торбиною і малесенькою дерев‘яною коробочкою в руках.

-- Подарунки на дорогу, -- сказав він і посміхнувся. Він вручив мені коробочку, а з торбини вийняв срібне намисто з кулоном з кривавого каменю.

-- Ні, дякую, коханий, -- Не так давно в Мовчазних землях в мене були деякі непорозуміння з певним намистом. Після того я загалом перестала любити прикраси.

-- Надінь його заради мене, Амро. Якщо воно перестане торкатися твоєї шкіри більше, ніж на день, то я знатиму. І приїду.

-- Знов займаєшся магією?

-- Магія має свої переваги. Колись вона цілковито зникне, але до того часу, якщо вона допоможе мені захищати тебе, я буду її використовувати.

Я була зворушена. Не дивлячись на свою величезну силу, Хольгрен не хотів бути магом, навіть коли був практикуючим чарівником.

-- Що в коробочці? Ще якісь містичні артефакти?

-- О, ні. Щось, чим я пишаюся набагато більше.

-- Стволи? – Я знала, що він працює над якоюсь меншою версією аркебузи. А він знав, що я невисокої думки про вогнепальну зброю.

Він похитав головою.

-- Відкрий.

Всередині була пара метальних ножів, з руків‘ям зі слонової кістки, однолезових, елегантних в своїй простоті. Я взяла один. Він був ідеально збалансований під мою руку.

-- Я беріг їх на особливу нагоду. Побачиш, вони довго не затупляться.

-- Сам зробив? Вони прекрасні.

-- Допомагав зробити. Я ж тобі винен кілька ножів?

-- Гаразд. Дякую. Впевнена, що вони чи намисто не знадобляться, але дякую.

-- Мені не подобається, коли ти в небезпеці, -- сказав він, його обличчя на мить заціпеніло.

Ми були парою. Навіть після року спільного життя, для нас обох було важко проявляти почуття. Але з іншого боку, після всього, що ми пережили, в більшості випадків в цьому не було необхідності.

-- Мені пора, -- я наділа намисто, відчула, як воно майже відразу нагрілося на моїй шкірі, і поклала футляр з ножами в стару, витончену ташку, яку свиснула в одного неприємного офіцера кавалерії. Дурний модник носив її так низько, що вона ляскала його по коліні. Я носила її вище, на стегні – я ж бо не дурепа. Футляр з ножами не залишав там місця на ще щось.

В Белларіусі доведеться замовити для них піхви; до мого теперішнього спорядження вони не пасували. Я зняла його і повісила на гачок. З минулого року, щоб краще виконувати роль респектабельної ділової жінки, я вирішила носити при собі не більше двох ножів нараз. Було непросто. Я почувалася, якщо не голою, то принаймні напівголою.

Був час вирушати, бо на наступне місце на кораблі доведеться чекати як мінімум ще один день.

-- Повертайся якомога швидше, -- сказав він. – Ти знаєш, як я хвилююся.

Я поцілувала його, дозволивши вустам сказати по-своєму те, що вони не могли сказати по-іншому. Коли його руки заплуталися в моєму волоссі, мені спало на думку, що місяць розлуки – це доволі довго. Я провела руками по його голих, блідих грудях. Він був худим, але з добре розвиненою мускулатурою, а після відновлення в крові Та-Агота – без жодних шрамів. Моє власне тіло було майже так само бездоганним, за винятком плями, яку залишило на моїй долоні лезо Абанон і шрамів на обличчі, що були значно старшими, і які, вочевидь, навіть напівбогу було не під силу усунути.

-- Місяць, -- сказала я, схопивши його за талію. – Це доволі багато часу.

Судячи з його реакції, в нього промайнула та сама думка.

За годину найнятий мною екіпаж мчав на пристань. Сидячи в кареті, що підскакувала на вкритих бруківкою вулицях, я питала себе, чи встигну на корабель. В цю мить мені було якось байдуже.

 

Розділ 2

Я відправила посланця, щоб той знайшов місце на першому кораблі, що йшов у Белларіус. Цим кораблем виявилася Насолода Хоркіна, трищоглова карака, з трикутним парусом. Вона смерділа скипидаром і в‘яленою рибою. В мене склалося враження, що вона швидша і більш маневрена, ніж виглядає. Я була певна, що вона принаймні колись займалася контрабандою. Якщо так, то не скажу, що це мене якось особливо турбувало.