Турнбола як про лиходія — він просто хотів урятувати дружину.

Холлі стиснула руку Артеміса.

— Усе могло обернутися набагато гірше, якби ми не опинилися в потрібний час у потрібному місці. Номер Перший живий завдяки тобі, не кажучи вже про тих, хто був на борту цього судна. Як тільки ти одужаєш, ми займемося порятунком світу за допо­могою твого Крижаного куба.

— Чудово. Це як і раніше дуже важливо для мене, щоправда, я вже готовий трохи переглянути умови.

— Гмм. Я так і думала.

Артеміс ковтнув води з чашки, що стояла на тум­бочці.

— Я не хочу ставати геть колишнім Артемісом. Саме моє старе «я» привело до виникнення синдро­му Атлантиди.

— Ти скоїв багато поганих вчинків, Артемісе. Але не будеш їх повторювати. Дозволь їм залишитися в минулому. Відпусти їх.

— По-твоєму, такі речі можна просто відпустити?

— Не так уже й просто, але з нашою допомогою у тебе вийде, якщо ти справді цього хочеш.

Артеміс закотив очі.

— Процедури і мікстури, зглянься, небо...

— Доктор Аргон дещо марнославний, але він гарний фахівець. Можливо, найкращий. Крім того, певна, Номер Перший дасть тобі чарівний антидот і видалить залишки іскор із твого організму.

— Судячи з твоїх слів, буде боляче.

— Можливо. Але ти серед друзів. Добрих друзів. Артеміс сів, відкинувшись на подушки.

— Я знаю. А де Мульч?

— А як ти гадаєш?

— Напевно, він зараз на камбузі. Всередині якого-небудь холодильника.

— І ти, найпевніше, маєш рацію.

— А як справи у Джульєтти?

У зітханні Холлі звучали водночас любов і стур­бованість.

— Вона вирішила влаштувати поєдинок з вели­чезним піксі, що мав необачність пустити коментар щодо її хвостика. Поки що я вдаю, ніби нічого не знаю, але незабаром мені доведеться втрутитися.

— Шкода цього піксі,— зауважив Артеміс. — А де Батлер? Як по-твоєму, він зможе коли-небудь мені довіряти?

— Гадаю, вже довіряє.

— Я мушу поговорити з ним.

Холлі кинула погляд у бік коридора.

— Трохи пізніше. Він зайнятий дуже делікатною розмовою по телефону.

Артеміс миттю здогадався, з ким розмовляє його охоронець. Дуже скоро йому самому треба буде зро­бити подібний дзвінок.

— Гаразд,— промовив він безтурботно, хоча син­дром Атлантиди як і раніше вирував у його скронях, не дозволяючи відчувати безтурботність.

«Упорядкуй те,— втовкмачував синдром. — Порахуй це. Стережися четвірок. Четвірка — смерть».

— Я чув, ти зустрічаєшся з Траблом Кельном. Ви не плануєте найближчим часом стати табором?

Батлер зловив себе на нападі клаустрофобії. Йому ясно здавалося, ніби стіни стискаються навколо ньо­го. І річ не в коридорі, призначеному для істот удвічі менших розмірів. Єдиним місцем, де він міг випря­митися на повний зріст, залишався спортивний зал, але це приміщення не дуже підходило для розмови, оскільки в даний момент молодша сестра вибивала там дух з гігантського піксі на очах у лікарів і пацієн­тів. Скоро вони почнуть обожнювати Нефритову Принцесу.

Батлер сповз по стіні на підлогу і дістав телефон Артеміса.

«Може, тут немає доступу до мережі»,— з надією подумав він.

Але доступ, звичайно, був. Аж на чотири поділки. Артеміс проектував свій телефон під доступ до будь-яких мереж, включаючи військові та мережі Народу. Апарат міг вийти з ладу, лише опинившись на Місяці.

«Гаразд, не марнуй час. Набирай».

Батлер, погортавши список, вибрав номер Ан­джеліни Фаул. Кілька секунд пішло на з’єднання, адже виклику довелося пройти через Небесне місто до супутника і аж потім до Ірландії, після чого пролунав потрійний, звичайний для мережі Народу гудок.

«Може, вона спить...»

Але Анджеліна зняла слухавку після другого гудка.

— Артемісе? Де ти? Чому не дзвонив?

— Місіс Фаул, це я, Батлер.

Почувши охоронця по синовому телефону, Ан­джеліна, звичайно, одразу ж запідозрила найгірше.

— О боже! Він помер? Навіщо я його відпустила!

— Ні, з Артемісом усе гаразд,— поспішив заспо­коїти її Батлер. — Жодної подряпини.

Жінка заплакала в слухавку.

— Слава богу. Я сама в усьому винна. П’ятнадця­тирічний хлопчик зібрався врятувати весь світ, ра­зом з Народом. Про що я думала? Все. Досить. Від­тепер — лише нормальне життя.

«Я навіть не пам’ятаю, на що схоже нормальне життя»,— подумав Батлер.

— Я можу поговорити з ним?

«Починається».

— Тільки не зараз. Його... еее... приспали.

— Приспали? Батлере, ти сказав, з ним усе гаразд. Сказав, на ньому немає жодної подряпини.

Гігант поморщився.

— На ньому і справді немає жодної подряпини. Принаймні, зовні.

Батлер міг присягнутися, що чув, як Анджеліна Фаул на тому кінці каналу закипає від злості.

— Що це означає? На дитячий розум зійшов? Пря­мо говорити розучився? Артеміса поранено чи ні?

Батлер волів би зітнутися з ротою спецназу, тому ретельно добирав слова.

— У Артеміса виник деякий розлад, розумовий. Схоже на синдром нав’язливих станів.

— О ні! — вигукнула Анджеліна, і Батлерові зда­лося, ніби вона упустила телефон, але потім він по­чув її часте дихання.

— Це лікується,— запевнив він. — Незабаром ми доправимо його в клініку. Найкращу з клінік Наро­ду. Він цілком поза всякою небезпекою.

— Я хочу його бачити.

— Побачите. По вас уже послали.

Тут Батлер покривив душею, але не сумнівався в тому, що це стане правдою через кілька секунд піс­ля того, як він повісить слухавку.

— Як близнюки?

— Няня погодилася ночувати у нас. Артемісів батько зараз у Сан-Паулу, у нього там зустріч на ви­щому рівні. Я мушу все розповісти йому.

— Ні,— швидко заперечив Батлер. — Не приймай­те рішення зараз. Спочатку поговоріть з Артемісом.

— Він... упізнає мене?

— Авжеж,— відповів охоронець.

— Добре, Батлере. Піду збиратися. Скажи тим, хто приїде по мене, щоб зателефонували за десять хвилин.

— Обов’язково.

— До речі, Батлере...

— Що таке, місіс Фаул?

— Подбай про мого сина, поки мене немає з ним поруч. Сім’я — найголовніше в житті, ти ж знаєш.

— Я дбаю про нього, місіс Фаул. І надалі дбатиму.

Зв’язок урвався, і обличчя Анджеліни Фаул зни­кло з маленького екрана.

«Сім’я — найголовніше в житті,— подумав Бат­лер. — Якщо тобі пощастило».

У двері просунулася голова Мульча, з його боро­ди, де, здавалося, заплутались цілі ріпки, крапала якась в’язка рідина, на лобі яскраво синіла мазь від опіків.

— Гей, охоронцю! Поспіши у спортзал. Величез­ний піксі вбиває твою сестру.

— Та невже? — недовірливо відгукнувся Батлер.

— Правда. Джульєтта сама на себе не схожа. Двох помахів зв’язати не може. Відверто кажучи, жалю­гідне видовище. Всі ставки зроблені проти неї.

— Зрозуміло,— зітхнув Батлер,