- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (51) »
Широко розкривши повні захвату й подиву очі, Том ледве зводив дух від хвилювання. Забувши все на світі, він у ту мить жадав тільки одного — близенько підійти до принца і досхочу на нього надивитися. Не тямлячи, що робить, він жадібно припав обличчям до ґрат. У ту ж хвилину один із солдатів грубо схопив його і відкинув у юрбу сільських роззяв та лондонських гуляк.
— Знай своє місце, старченя! — крикнув він.
Юрба глузливо зареготала, але в ту мить до брами підбіг юний принц. Обличчя в нього палало, в очах горів величний гнів.
— Як смієш ти так кривдити бідного хлопця? — гукнув він. — Як смієш ти поводитися так хоч би з найбіднішим підданим мого батька-короля? Відчини браму і впусти його!
Солдати віддали честь алебардами, відчинили браму і знов віддали честь, коли маленький син злиднів у розмаяному лахмітті й син безмежних розкошів потиснули один одному руки.
Едуард Тюдор сказав:
— Ти, здається, голодний і стомлений. Тебе скривдили, ходім зі мною.
Душ шість придворних слуг кинулись до Тома, мабуть, щоб не пустити його в палац. Але принц владним рухом руки зупинив їх, і вони закам’яніли на місці, наче статуї. Едуард привів Тома в багато прибрану світлицю, яку назвав своїм кабінетом. З його наказу Томові подали чудові страви, про які той знав тільки з книжок. Принц відіслав слуг, а сам підсів до Тома і, поки той їв, повів з ним розмову.
— Як тебе звуть? — спитав він.
— Том Кенті, сер.
— Чудне ім’я. А де ти живеш?
— У місті, сер. У Смітному дворі, за Тельбуховим провулком.
— Смітний двір! Теж дивна назва. А в тебе є батьки?
— Є, сер. Батько й мати та ще бабуся, тільки б краще її не було — прости мене Господи — і близня-та-сестри, Нен і Бет.
— Мабуть, твоя бабуся не дуже ласкава до тебе?
— Вона ні до кого не ласкава, насмілюся доповісти вашій милості. У неї люте серце, і вона робить усім тільки зло.
— Вона кривдить тебе?
— Коли спить або — даруйте на слові — переп’ється, то не займає. А як у голові в неї трохи проясниться, то дуже б’є.
Очі маленького принца блиснули гнівом.
— Як! Вона б’є тебе?
— Б’є, сер, пробачте.
— Б’є! Такого маленького та кволого! Слухай: перш ніж настане ніч, вона сидітиме в Тауері. Король, мій батько...
— Ви забуваєте, сер, що вона простого роду. Адже ж Тауер тільки для знатних.
— Твоя правда. Я й не подумав про це. Ну, нічого, якось знайду на неї кару. А батько добрий до тебе?
— Не більше як бабуся, сер.
— Батьки, мабуть, усі однакові. У мого теж не ангельський характер. Рука в нього важка, але мене він жалує. Зате на лайку він, сказати правду, не скупий. А як поводиться з тобою мати?
— Вона добра, сер, і ніколи не кривдить і не б’є. Нен і Бет теж хороші.
— А скільки їм років?
— П’ятнадцять, сер.
— Леді Елізабет, моїй сестрі, чотирнадцять років, а кузині, леді Джен Грей, стільки ж, як і мені. Вони ласкаві та добрі. А от друга сестра моя, леді Мері, та завжди похмура... Слухай, твої сестри забороняють своїм прислужницям усміхатися, щоб не вводили вони в гріх свою душу?
— Мої сестри, сер? Та хіба ви думаєте, що в них є прислужниці?
Юний принц з хвилину дивився серйозно на маленького злидаря, а потім сказав:
— А чому б ні? Хто ж помагає їм роздягатися ввечері? Хто одягає їх уранці?
— Ніхто, сер. Ви хочете, щоб вони знімали на ніч свої плаття і спали голі, як звірі?
— Та хіба в них тільки по одному платтю?
— А навіщо їм більше, ваша милість? У них же не по два тіла.
— Яка чудна й цікава думка! Вибач, я й не думав насміхатися. У твоїх милих сестер буде вдосталь і нарядів, і слуг. Мій скарбник про це подбає. Ні, не дякуй мені, це пусте. А ти добре говориш: гарно й складно. Ти вчився?
— Я й сам не знаю, сер. Один добрий пастор трохи навчав мене по своїх книжках.
— А латину знаєш?
— Поганенько, сер.
— Ти вчи латину. Це важко тільки спочатку. Грецька значно складніша. Але, здається, жодна мова неважка для леді Елізабет і для моєї кузини. От якби ти їх послухав! Але розкажи мені що-небудь про Смітний двір. Тобі там весело живеться?
— Та нічого, сер, тільки коли я не голодний. У нас там по дворах показують Панча й Джуді1' та ще мавп — такі смішні звірята! А як чудово вбрані! Бувають ще вистави, де артисти кричать і б’ються, аж поки повбивають одне одного на смерть. От де цікаво! І коштує якийсь фартинг3, тільки роздобути фартинг не так-то й легко, ваша милосте.
— Розказуй далі.
— Іноді хлопці зі Смітного двору б’ються на палицях.
У принца блиснули очі.
— Слово честі, це й мені б сподобалося, — сказав він. — Ну, а ще?
— Потім ми бігаємо наввипередки.
— Це й мені до душі. Розказуй далі.
— Улітку, сер, ми бродимо й плаваємо в канавах та в річці, жартома занурюємо одне одного у воду, бризкаємося, пірнаємо, перекидаємося.
— Ах, я віддав би королівство свого батька, щоб хоч раз так повеселитися. Ну, розкажи ще що-небудь.
— Ми танцюємо й співаємо на гулянках у Чіп-сайді, граємося в піску й обсипаємо одне одного. А то ще ліпимо пиріжки з грязюки — краще від грязюки нема нічого в світі! Ми просто качаємось у грязюці, вибачте, ваша милосте.
— Мовчи, мовчи. Це ж чиста розкіш! Якби я тільки міг так одягнутися, як ти, і босоніж хоч раз погратися в грязюці, та щоб ніхто мені не заважав і не вичитував. Я заради цього відмовився б і від корони.
— А якби мені хоч раз випало щастя надіти таке вбрання, як у вас, ваша милосте...
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (51) »