300 миль на схід. Богдан Коломійчук

Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного.

І 

Відень 

29 жовтня 1920 року 

О пів на одинадцяту вечора у просторій, тьмяно освітленій почекальні був лише один відвідувач. Чоловік сидів на гнутому стільці «Gebrüder Thonet»^[1], ліктем спираючись на край столика. На столику парував чай у зґрабному порцеляновому горнятку та лежало кілька свіжих газет. Утім, оскільки в залі горіла тільки одна з трьох жирандолей, світла для читання було замало. 

Хоча відвідувач і не читав би. Не тому, що його не цікавила віденська преса, якраз навпаки: він добре знав, про що сьогодні написали всі ці «Wiener Zeitung», «Neue Freie Presse», «Der Morgen» та інші. Кожен свій ранок директор віденської поліції Йоганн Шобер розпочинав із газетних новин. Він читав їх ще до сніданку, між сьомою та сьомою тридцять, у своєму помешканні на Куррентґассе. Потім снідав, як завжди, яєчнею та свіжою булочкою з джемом, випивав міцну чорну каву і вирушав на службу. Ба більше, до вечора, після чергового поліційного дня, директор знав переважну частину того, що вранці з’явиться на газетних шпальтах. 

Стрілки старого масивного «Junghans»^[2], що висів на стіні якраз навпроти Шобера, відрахували ще п’ять хвилин, коли двері зі скрипом відчинилися, і досередини зайшла тендітна молода секретарка. Винувато посміхаючись, дівчина підійшла до відвідувача. В руках вона тримала невеличку тацю, на якій перед тим принесла гостеві чай. Тепер там було пуделко з сигарами, гільйотинка і бензинова запальничка. 

— Herr Bundeskanzler^[3] просить вибачення, що досі не прийняв вас, — ​промовила дівчина застудженим хриплуватим голосом. — ​На жаль, він досі має телефон із президентом… 

Шобер мимоволі придивився до її вбрання — ​чи не занадто воно легке, як для цієї пори й досить прохолодного приміщення. Проте секретарка мала на собі теплий габардиновий костюм із довгою спідницею й щільним піджаком із трохи заокругленими плечима. З-під нього визирала білосніжна блузка, а на шиї дівчина мала зав’язану шовкову хустинку. 

— Втім, думаю, панове невдовзі завершать розмову, — ​додала вона. 

— А вам хіба не час додому? — ​запитав Шобер. 

На обличчі секретарки з’явився вираз непідробного й глибокого подиву. 

— Як я можу піти, коли Herr Kanzler досі працює? — ​сказала вона. 

«Авжеж, — ​подумав директор поліції, — ​тільки на такій напівбезглуздій відданості зараз все у Відні й тримається. Хоча, мабуть, не лише у Відні, а й у цілій Австрії…» 

— Herr Kanzler попросив почастувати вас сигарою на знак вибачення, — ​продовжила секретарка. 

— Як же він попросив, якщо весь час зайнятий теревенями? — ​сміючись запитав Шобер, хоча відповідь була очевидна. Авжеж, якщо працюєш зі своїм шефом щодня з ранку до пізнього вечора, то врешті для комунікації вистачає погляду або жесту. 

Директор поліції, втім, охоче взяв сигару, обітнув її край на гільйотині та, клацнувши запальничкою, з приємністю закурив. Це був по-справжньому щедрий частунок. Востаннє йому доводилось смакувати сигарою, здається, ще до війни чи принаймні в році п’ятнадцятому або шістнадцятому, доки в крамницях ще зберігалися старі запаси. Пізніше, коли ті закінчились, їх вже не поновлювали. Під час війни жодні постачання з-за океану не надходили, а після капітуляції, у зголоднілій столиці навіть аристократи воліли витрачати гроші на речі значно необхідніші ніж дорогі сигари. Зник попит, зникла і пропозиція. У крамницях лежав переважно дешевий тютюн, а з кращого траплялися міцні австрійські цигарки «Nil», німецькі «Eckstein» або французькі «Gauloises». 

— Чай вам не засмакував? — ​запитала дівчина, вказавши поглядом на майже повну чашку. 

«Ні, — ​ледь не вирвалося у Шобера, — ​бридкий ерзац, на відміну від сигари. Навіть у почекальні канцлера». 

Директор поліції натомість лише вдихнув повітря, ніби збирався щось сказати, але за мить без жодного слова видихнув. Вийшло щось на кшталт глибокого і скрушного зітхання. Тоді секретарка поставила чай на тацю й попрямувала до дверей, а Шобер і далі німував, проводжаючи її поглядом крізь свої делікатні окуляри в дротяній оправі, а на його широкому обличчі, прикрашеному акуратною борідкою та злегка підкрученими вусами, відбилося чи то зніяковіння, чи то замилування юною особою та її граційною ходою. 

Біля самих дверей мало не сталася неприємна колізія: до почекальні несподівано зайшов канцлер, ледь не вибивши тацю з рук своєї вірної секретарки. Дівчина скрикнула, але зуміла втримати свою ношу, хоч недопитий чай таки розплескався. 

— Ох, вибачте, фройляйн! — ​вигукнув її шеф високим винуватим голосом. — ​Я зайшов не з тих дверей… Вибачте, заради Бога! 

Таки справді. Зазвичай Карл Реннер виходив зі свого кабінету через службовий вихід, а тут вирішив, вочевидь, якнайшвидше побачитись із гостем. У руках він тримав пальто й капелюх, які свідчили про те, що розмова з президентом нарешті закінчилася і Його Екселенція збираються якнайшвидше покинути місце служби. 

— Це все ви винні, Йоганне! — ​додав він із деякою театральністю, вочевидь, щоб перевести ситуацію на жарт. — ​Гребуєте нашим пролетарським чаєм, через що він опиняється на блузці моєї любої Емілії. Без якої я, мов без рук… 

Останнє він сказав цілком щиро, дивлячись дівчині просто в очі, від чого її бліде обличчя миттю зашарілося. 

— Herr Kanzler надто добрий до мене, — ​відповіла вона. 

— Я винен? — ​підхопив його тон Шобер. — ​Майте на увазі, Ваша Екселенціє, що змушувати директора поліції, а заодно і свого політичного опонента, чекати півтори години вкрай небезпечно. Що як за цей час мені спаде на думку вчинити проти вас переворот? 

— Майте Бога в серці, Шобере, хіба я вас не підкупив? — ​реготнув канцлер і вказав на тліючу сигару в руці співрозмовника. 

— Однією сигарою? Так діло не піде! Я візьму дві! 

З цими словами він сягнув рукою до пуделка, що лишилося на столі перед ним, і, демонстративно витягнувши звідти ще одну сигару, з удаваною серйозністю поклав її собі в кишеню піджака. 

— Herr Direktor, ви вкрай нестерпна особа! — ​констатував Реннер, а тоді знову повернувся до Емілії, що ледь стримувалась, аби від душі не розсміятися з цієї вистави, й сказав: 

— Люба фройляйн, прошу вас, якщо прочитаєте в газетах, що хтось задушив директора віденської поліції, дуже прошу, не виказуйте мене. 

Секретарка відповіла реверансом. 

— Ну от, справу