— Спускайтеся донизу, — наказав Каздан. — Там немає місця для всіх.

Не чекаючи відповіді, вірменин зійшов сходами вниз і опинився в нефі, тоді як працівники технічних служб із пластиковими пакетами в руках уже шукали відбитки пальців між стільцями, а спалахи фотокамер потріскували між усіма чотирма кутами церкви.

Під правою стіною апсиди з’явився отець Саркіс. Білий комірець. Скромний костюм. Брови чорні, а волосся сиве, як у Шарля Азнавура. Коли Каздан підійшов до нього, він прошепотів:

— Це неймовірно. Нічого не розумію.

— Нічого не вкрадено? Ти все перевірив?

— А тут нема чого красти.

Превелебний отець казав правду. Вірменський культ забороняє ідолопоклонство. Ніяких статуй, дуже мало ікон. У церкві, власне, не було нічого, крім олійного світильника та кількох позолочених престолів.

Каздан зміряв священика уважним поглядом. Старий добре подався. Його чорні очі були затягнені туманом фаталізму. Того фаталізму, який не може вас не супроводжувати, якщо ваш народ уже дві тисячі років потерпає від гонінь, якщо ви самі прожили все життя у вигнанні, якщо ваша родина загинула під час геноциду — а автори того геноциду відмовляються навіть визнати свій злочин.

Старий детектив обернувся. Верну, стоячи за кілька метрів спиною до нього, щось шепотів по телефону.

Каздан наблизився до нього й нашорошив вуха:

— Не знаю, чого йому тут треба… Як пишеться його прізвище? Я щось не дуже розчув. Мабуть, як «Каскад» або якось так…

Вірменин зареготав у нього за спиною.

— Ні. Воно пишеться, як «Кастрат».

2

Перша картина зображувала битву під Авараїром у 451 році, коли вірмени повстали проти персів. На другій був портрет святого Месроба-Маштоца, винахідника вірменського письма. Третя була присвячена знаменитим інтелектуалам, депортованим і вбитим під час геноциду 1915 року. Ерік Верну пильно роздивлявся цих бородатих персонажів, намальованих на мурі, що оточував церкву, тоді як навколо нього крутилося з двадцятеро хлопчаків, які грали в квача. Вигляд мав недовірливий, розгублений, як у людини, котра щойно потрапила на планету Марс.

— Сьогодні середа, — сказав Саркіс. — У них щойно закінчився урок катехізису. За звичайних обставин більшість хлопчиків співають у хорі. Тепер у них уже мала б початися репетиція. Батьки приїдуть сюди забрати своїх дітей. Їх попереджено. А поки що нехай вони собі тут граються, чи не так?

Агент першого відділу судової поліції кивнув головою. Без особливої переконаності. Він підвів погляд на великий хрест, витесаний із туфу, що прикрашав мур, трохи осторонь від фресок.

— Ви… ви католики?

Каздан відповів йому з легким роздратуванням:

— Ні. Вірменська апостольська церква — це автокефальна православна церква східного обряду. Вона утвердила себе на трьох церковних соборах.

Зіниці Верну округлилися.

— Історично, — провадив Каздан, підвищуючи голос, щоб заглушити крики хлопчаків, — вірменська церква — одна з найдавніших християнських церков. Її було засновано в першому сторіччі нашої ери двома апостолами Христа. Відтак їй довелося пережити чимало чвар з іншими християнами. Церковні собори, конфлікти… Так, наприклад, ми — монофізити.

— Моно… хто?

— Ми вважаємо, що Ісус Христос не був людиною. Він був Син Божий, тобто складався виключно з божественної субстанції.

Верну відповів мовчанкою. Каздан усміхнувся.

Його завжди тішило, з яким приголомшеним подивом люди сприймали вірменський світ. Його традиції. Його вірування. Його відмінності. Агент першого відділу судової поліції дістав записника. Здавалося, він збирається конспектувати лекцію, яку йому читали.

— Ну, гаразд. Отже, жертву звали… — Верну зазирнув у записник. — Вільгельм Ґетц, чи не так?

Саркіс ствердно кивнув головою, склавши руки на грудях.

— Це вірменське прізвище?

— Ні. Чилійське.

— Чилійське?

— Вільгельм не належав до вірменської громади. Три роки тому наш органіст повернувся на батьківщину. Ми шукали йому заміну. Нам був потрібен музикант, який умів би також керувати хором. Мені розповіли про Ґетца. Органіста. Музикознавця. Він уже керував кількома хорами в Парижі.

— Ґетц… — повторив Верну із сумнівом у голосі. — Прізвище не дуже схоже на чилійське…

— Воно німецьке, — втрутився Каздан. — Чимало населення Чилі має німецьке походження.

Агент судової поліції насупив брови.

— Нацисти?

— Ні, — усміхаючись, заперечив Саркіс. — Родина Ґетців оселилася в Чилі на початку двадцятого сторіччя.

Детектив поплескав по записнику фетровим капелюхом.

— Мені тут щось не все ясно. Чилієць, вірмени — що вас об’єднувало?

— Музика.

— Музика і вигнання, — докинув Каздан. — Ми, вірмени, розуміємо інших вигнанців. Вільгельм був соціалістом. Він мусив утікати від режиму Піночета. Тут, у нас, він знайшов собі нову родину.

Верну знову щось записував. Схоже, ця історія була для нього тяжкою мукою. Проте Каздан відчував, що цей молодик хоче взяти розслідування на себе.

— А яким був його сімейний стан тут, у Парижі?

— Думаю, він не мав ані дружини, ані дітей… — Саркіс на мить замислився. — Вільгельм був чоловік стриманий. Дуже стриманий.

Подумки Каздан спробував уявити образ чилійця. Той чоловік двічі на місяць приходив сюди грати на органі під час недільної служби Божої і щосереди керував репетиціями хору. Він не мав друзів у Ефорі, керівній раді собору. Шістдесятирічний, худий, з непримітними манерами. Привид, який ковзав попід стінами, пригнічений, безперечно, тяжкими спогадами з минулого.

Каздан зосередив увагу на словах Верну, який запитав:

— Він мав тут недоброзичливців?

— Ні, — сказав Саркіс. — Не думаю.

— Жодних політичних проблем? Давніх ворогів — ще з Чилі?

— Піночет здійснив державний переворот 1973 року. Ґетц приїхав до Франції десь у вісімдесятих роках. Відтоді минуло чимало часу, чи не так? До того ж військова хунта не править у Чилі вже багато років. А Піночет помер. Усі ті події давно відійшли в історію.

Верну все щось занотовував. Каздан подумки прикинув, які шанси має цей детектив узяти розслідування у свої руки. Апріорі прокурор мав би доручити його Бригаді кримінальних розслідувань, але Верну міг переконати його, що вже має в руках важливі нитки і зможе швидко завершити справу. Каздан готовий був об заклад побитися, що все станеться саме так. На інше він навіть не сподівався. Скляну шафу було б легше зрушити з місця, аніж його давніх колег-криміналістів.

— А чому він був там? — далі розпитував капітан. — Тобто чому він