вередування погодився скласти листа, а Тік негайно заходився виконувати обов’язки детектива.

3

Надвечір якийсь дивний хлопчик у лахмітті, з перев’язаним білою ганчіркою оком, у береті і з товстим ціпком у руці шкандибав по вулицях, зазираючи здоровим оком у кожен двір, на кожен ганок, у кожен садок. Нарешті калічка присів стомлено край тротуару й заходився лускати насіння, стежачи вже обома очима (звичайно, він додумався зняти пов’язку) за ганком будинку, що стояв перед ним.

А там чорнява дівчина в дуже білій сукні щось казала високій сухорлявій бабусі. Калічка второпав досить швидко, особливо з жестів дівчини, що розмова недружня. Але ж хлопчик не чув жодного слова, і так йому кортіло почути все, що він знову натягнув на око пов’язку, перейшов, жахливо кульгаючи, вулицю й тихесенько присів на протилежному тротуарі. Потім знову взявся до насіння, нашорошивши вуха, і запам’ятав усе, от ніби записав на магнітофонну плівку.

— Я тобі вже сказала, Лауро! — у жорсткому голосі старої бриніла погроза. — Нічого тобі водитися з тутешніми волоцюгами… Запам’ятай це раз і назавжди!

«Яка противна карга», — подумки відзначив калічка.

— Бабусенько, але я вас дуже, дуже прошу… — задзвенів голосок, ніби дзвіночок.

— Ти можеш бувати, де хочеш, — вела далі стара тим самим тоном, і калічка зразу визнав її голос за поганий та скрипучий. — Але я не дозволю тобі заводити з ними знайомства. Батько залишив тебе на мене… Я так вирішила, Лауро. Тож не дозволю і не раджу тобі цього робити.

— Але ж таточко казав…

— Дай батькові спокій. Я й сама добре знаю, як виховувати дітей. І його в люди вивела… І не сором йому… Не віддав мені тебе, коли ти була отакусінькою…

Калічка не побачив, яка Лаура була «отакусінька», тільки почув голос дівчини в білому, той самий дзвіночок:

— Але ж, бабусенько, подумайте самі… Це ж справжня мука! Краще б я пішла з батьком…

— А я стільки часу одна-однісінька й не стогну. І не кажи, ніби краще було б тобі піти з батьком, не сердь мене… Ти добре знаєш, де він.

— Вибачте, будь ласка, бабусю, я не хотіла вас образити, слово честі… Я так вам сказала тільки тому, що тато вчив мене бути чесною.

«Хіба ж це бабуся? — знову подумав калічка. — Це ж бабище, або ще краще — суща відьма…»

Нещасний хлопчик якийсь час нічого не чув. Але ж він не повертав голови, то й не помітив на собі пильного погляду дівчини в білому. «Може, там щось трапилося?» — спитав він сам себе, але не встиг відповісти, бо якесь люте щеня вискочило з подвір’я, спинилося навпроти нього й заходилося гавкати, та ще й вкусити намагалося, аніскілечки не співчуваючи бідоласі. Калічка люто лаявся подумки; бо, із зрозумілих причин, не міг потягнути це щеня костуром по спині.

Голос дівчини в білому звільнив його від думок про помсту

— Бабусю, чи у вас нема шматка хліба, бо он перед хатою сидить жебраченя? Сліпе, криве і, здається, ще й несповна розуму…

Калічка й справді почувався нещасним. Щеня дзявкотіло без угаву, дівчина в білому викрила його… І він вчинив так, як будь-хто розумний вчинив би на його місці. Він поволі підвівся, ступив, дуже шкутильгаючи, пару кроків, потім різко обернувся й копнув ногою те прокляте щеня. Воно жалібно заскавчало, а калічка так ударився в ноги, що його не наздогнав би ніякий собака.

Відтепер він уже не сперечатиметься з Даном про гарненького песика, якому, може, по коліно відріжуть ногу.

4

Хлопчик так швидко опинився перед Дановою домівкою, що навіть не встиг, чи, може, забув зняти з ока пов’язку, яка робила його невпізнанним.

— Чого ти никаєш тут, бродяго? — спинила його на порозі Данова мати. — Хочеш, щоб я на тебе собак нацькувала?..

— Облиште, мамо, це не… — трохи запізно втрутився Дан, не зразу впізнавши бродягу, що безтурботно заходив у ворота.

— Що облишити? Ти вже злигався з волоцюгами? Геть звідси, голодранцю! Гривей! Азор! Візьміть його!

Тікові не лишалося нічого іншого, як шаснути назад, хоч він добре знав, що ніяких собак нема. За кілька хвилин він знов опинився на тому самому подвір’ї, тільки зайшов десь із-за будинку. Був він уже без пов’язки, але з великою діркою в штанях, бо не помітив кілка, стрибаючи через паркан. Дан вислухав про його халепу з бабою та щеням, утішив хлопця, як міг, а тоді натхненно прочитав йому, дарма що вже смеркло, листа, якого писав від обіду до вечора:

— «Шановна незнайомко! Аби я був поетом, то весь цей лист написав би віршами. Даруй, що природа не дала мені цього хисту. Натомість я дарую тобі все, що тільки може подарувати юнак. Образ твій не полишає мене ні на мить…»

— Ой, який же ти брехун! — перепинив його Тік. — Ти ж навіть не бачив її ніколи…

— Не розумієш — це ж лист! Слухай далі… «Ти в снах являєшся мені білою мавкою…»

— Чи я не казав тобі, що вона чорнява!

— Тс-с… «…літаючи в примарному світі й збираючи довкола себе безстрашних лицарів, з якими я б’юся до знемоги, аби тільки мені одному мати щастя тебе бачити, щастя гладити сліди твоїх ніг, цілувати квіти, що торкалися до твоїх щік і золотих кіс…»

— Які золоті коси? Я ж казав тобі, що в неї волосся, мов смола…

— Так, слушно, це треба переробити, — погодився Дан. — Однак смоляні коси не годяться. Не поетично. Треба знайти щось інше.

— Чорні, чорні, чорні, — забубонів Тік. — Як воронове крило!.. Ні! Це зневажливо… Що ще є чорне?.. Хвіст Цомбі!.. Чорнило!.. Батькова туш! Чорні, мов туш… Як ти скажеш?

— Ні, не звучить, — відповів Дан. — Мов головешка.

— Мені не подобається!.. Та невже ми не знайдемо чогось чорного?

— Знаєш що? Давай зробимо так, як роблять поети. Коли не знаходимо потрібного слова, ставимо таке, що звучить, як образ, як поетичний образ. Приміром, чудове або фантастичне. «Твоє фантастичне волосся». «Фантастичне» підходить! Далі… «Але світанок, що всіх радує, веде мене у світ суму, тобто в реальний світ, а він приховує твій образ, сковує мою відвагу й навіває тугу».

— Спинись трішки. Тобі не здається, що «навіває тугу» звучить трохи пишно?.. Слово честі, Дане, не сердься…

— Цить! «Я вірю, що ти людина благородна, шляхетна, а душа твоя повна високих гарних почуттів, ладна полегшити тяжкі страждання… То хоч кинь свій чарівливий погляд загадковому юнакові, що здригається, зачувши твою ходу…» Це надихнув мене Емінеску^[1], відчуваєш?

— Ні! — Тік сприйняв запитання всерйоз. — Щодо загадкового…

— Помовч!.. «…поверни йому веселість, що досі не полишала його ні на мить; вдихни надію, що він злетить колись до гніздечка твого серця. Коли ж бажання його занадто зухвалі, дозволь йому хоч раз