- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (94) »
тріпнула головою й рубонула рукою повітря, Тік зробив уже не такий ласкавий висновок: «Вона ніби трохи навіжена… або до неї вчепилася оса». А коли дівчина в білому, проходячи повз кам’яні східці, сказала дуже голосно і в’їдливо: «Які дурні розвідники в цьому місті!», Тік похолов і так й завмер із напіввідкритими вустами, неспроможний вимовити бодай слово. Він отямився за кілька хвилин і, щоб віддячити дівчині, показав їй услід язика, а потім додав погрозливо: «Ну стривай, розумако!»
Хтозна, яка думка майнула тоді в Тіковій голові. Але ж малий мав такі новини — ними й мертвого можна підняти з могили. А це, врешті-решт, означало перемогу.
Ось як випадок допоміг кирпатому хлопцеві з золотавим волоссям першим повідомити всіх про той незвичайний факт, що в місті з’явилася дівчина — чорнява, мрійлива, хитра, одягнута в дуже білу сукню.
2
Тікові потрібен спільник, і вже наступної миті він міркував, кому можна довіритися. Дан. Це вибір вимушений, бо Тік сьогодні вранці посварився із сестрою через квіти; тобто він без дозволу Марії зірвав у садку найкращі квіти, щоб поповнити свій небачений гербарій. З Урсу він не сварився, але не знав, де його шукати, бо той щоранку потай тренувався десь далеко на березі річки. Дан зранку читав у затінку старого горіха за хатою. Тік знайшов його, засунув руки в кишені і, статечно кахикнувши, кілька разів пройшовся перед ним туди-сюди. Але Дан настільки захопився читанням, що лише з гречності глянув на гостя. Малий вирішив удатися до іншого способу. І сказав голосно, ніби сам до себе: — А він справді-таки був дуже гарний, жаль його. Даремно. Дан спокійно перегорнув сторінку. — А може, ще й не відріжуть йому всієї ноги. Може, відріжуть тільки до коліна. Усе-таки щось та залишиться. Читач байдуже перевернувся на другий бік. — А він же найкращий перукар у місті… Нарешті Дан підскочив, як ужалений. — Хто? Що трапилося? — і відкинув книжку геть. — А, це ти тут? А я тебе й не помітив… Знаєш… — Кажи, що з ногою? Який перукар? Що сталося? — Яка нога? Який перукар? — задерикувато перепитав Тік. — А хіба ти не казав, що відріжуть ногу найкращому перукареві в місті? Ти кепкуєш з мене, кирпатий? — Я? Я таке сказав? Може, тобі приснилося, некирпатий? Я ж думав про Іфрімового песика. Поламав, бідолаха, ногу, а ти ж знаєш, який він гарненький, той песик. — А що з перукарем? Хіба ти не казав, що перукар?.. Я тобі зараз як дам копняка… — По-перше, — перепинив його Тік, — ще не народився на світ той шалапут, що міг би дати мені копняка. А по-друге, коли я побачив, що тобі зовсім не шкода песика, то подумав: як це несправедливо, щоб такий безсердечний хлопець та був сином найкращого в місті перукаря?.. Ти щось, певне, маєш проти мене, бо все наговорюєш на мене позаочі і навіть гримаєш… І я просив би тебе не обзивати мене більше кирпатим. Я на твоєму місці, якби захотів обізвати когось кирпатим, то придумав би щось розумніше. Наприклад… осел! — А хіба осли кирпаті? — А ти хіба кирпатий? Дан потрапив у сильце, розставлене Тіком. Малий відірвав його від читання, непомітно й майстерно перевів мову з ноги найкращого в місті перукаря на кирпатий ніс та ще й, врешті, отак образив. Не варто було сваритися далі. Тому Дан заговорив про інше: — Ти не просто так прийшов сюди, кирпатий. Щось у тебе є на думці. Цього разу Тік сприйняв прізвисько як визнання приязні, бо так воно, зрештою, й було, і вирішив завершити помсту. Випадала нагода розпочати справжню атаку: — Як буде жіночий рід від «Білого арапа»? Дан спантеличено зирнув на нього. Видно, гість продовжує кепкувати з нього. — Якщо ти прийшов тільки ради цього, — сердито відповів він, — то мушу тебе попередити, що я не дочитав книжки. — Слово честі, я не жартую. Мені справді треба знати, як буде жіночий рід від «Білого арапа». Тіків голос, тон, весь вигляд хлопця були настільки щирими, що Дан повірив. — А ти що, не знаєш? — Не знаю. То як сказати: арапка чи арапиха? — Мабуть, краще арапиха… — Ні, це не годиться! Погано звучить. Правда ж? — Тоді арапка! — Думаю, що й це не годиться. Звучить ніби пестливо. А ще чогось нема? — Та чого ти присікався до мене із цим жіночим родом? — втратив терпець Дан. — Іншого нічого я не можу придумати. — «Арапиха» не годиться, бо вона не погана. «Арапка» теж не годиться, бо слово не симпатичне… А може, на неї казати «Біла арапина»? — Кажи, як хочеш. Можеш казати арапка, арапиха, арапина, чого ти причепився до мене? Але… стривай, стривай, про кого ти говориш? Яка арапка? — Ага! Ти проснувся нарешті. Я зустрів її коло школи. Тобто не зустрів. Ну, як тобі сказати?… Ми взаємно стежили потай один за одним. Але я гадав, що то тільки я за нею стежу. — Про кого це ти? — Аби ж то я знав… — і Тік розповів про несподівану зустріч на шкільному подвір’ї. Дан, витріщивши очі, слухав його й не перебивав, хоча цікавість його була безмежна. — Ти певен, що вона нетутешня? Певен, певен? — Це така сама правда, як і те, що моя сестра тутешня і що вона противна… Як і всі дівчата. Втім, вони й схожі, — вів далі Тік, пригадавши історію з квітами, — вони обидві арапки, обидві проти мене. Найкраще сказати про неї «Біла арапиха»… — Чому ти кажеш «біла»? — Аби ти бачив, яка на ній сукня… Наче сніг… — То тобі здалося так, мабуть, бо дівчина чорнява. — Ну й що! Я все одно казатиму на неї «Біла арапиха». — Вона давно в місті? — Точно не знаю, але думаю, що днів кілька… — З чого ти взяв? — З того, як вона впевнено ходить по шкільному подвір’ю та по вулиці, одразу видно, що вона тут не вперше. — Ага! Отже, вона вже кілька днів тут і навіть не подумала познайомитися з нами, — одразу визначив Дан. — Отже, вона собі ціну знає. — Ще б пак! Вона навіть кепкувала з нас — сказала, ніби в нашому місті дурнуваті розвідники. — Отже, вона стежила за тобою, чула про нас і справді кепкувала з тебе, помітивши, як незграбно ти її вистежуєш. І сказала не просто так. Це означає, що вона не дурна. — Ні, вона дурна! І я їй ще покажу! — розлютився Тік. — Що ти їй покажеш? Нам треба поводитися дипломатично… — Вона не знає, через яку губу плюнути, я вже бачив, — знов вибухнув малюк, але одразу ж і вгамувався. — А як би нам трохи покепкувати з неї? — А напишімо їй листа, — запропонував Дан. — Тільки хто їй того листа передасть? Де знайти такого листоношу? — А хто ж? Я! Я зможу переодягнутися лахмітником, коли хочеш. — Ти знаєш, де вона живе? — Я дізнаюся швидше, ніж ти допишеш листа. Дан без- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (94) »