Котляревський, з його обробкою народних казок та анекдотів про солдатів («Москаль-чарівник»), Г. Квітка-Основ’яненко («Салдацький патрет», «Конотопська відьма», «Маруся»), М. Гоголь («Вечори на хуторі біля Диканьки», «Майська ніч», «Вій» тощо),

О. Пушкін («Брати-розбійники», написані на українському фольклорному матеріалі), О. Бодянський («Наські українські казки запорожця Іська Материнки»), О. Стороженко («Українські оповідання»), Г. і С. Карпенки («Твори російською і малоросійською мовою»), П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Борови-ковський з байками, «приказками», «побрехеньками», що сягають до народних пластів, — це ті, хто перший усвідомив справжнє значення народної прози і своїми творами готував грунт для культивування народної казки.

Художній рівень казок залежить від рівня майстерності записувача. Бо фольклорний твір на відміну від авторського завжди позначений імпровізацією. Бо в народному казкареві живуть і нуртують цілі покоління народу.

В текстах записаних казок часом в око впадають окремі «неправильності», які, здавалося б, слід було відредагувати, проте глибокі знавці народної мови, серед яких П. Чубинський та І. Рудченко, не вважали за потрібне чинити це, очевидно, вбачаючи в цих «не-правильностях» ознаку живої мовної стихії.

Чи не найперші публікації народних казок здійснюються письменниками І. Срезнєвським (кілька творів у літературному альманасі «Галатея», І829 р.), М. Костомаровим (дві казки у «Молодику» І. Бецького, 1843 р.), І. Головацьким (шістнадцять казок в альманасі «Вінок русинам на обжинки», 1847 р.) та іншими.

Ці поодинокі фольклорні квіти, зібрані в народі і подані на показ громадськості, мобілізували багатьох українських діячів літератури і культури. Такі письменники, як М. Максимович, П. Куліш, Д. Мордовець, К. Шей-ковський, М. Драгоманов, І. Манжура, І. Никлович, В. Шухевич та інші вже в першій половині XIX ст. не тільки записують, публікують народні казки та легенди, але й аналізують їх, шукаючи наукові засади дослідження.

У своєму дуже цікавому збірнику «Записки о Юж-ной Руси» П. Куліш, наприклад, подає ряд творів фольклорної прози у записах відомого російського художника Л. Жемчужникова, котрий передав йому пакунок казок, записаних «слово в слово» у Пирятии-ському повіті на Полтавщині, і так характеризує його сподвижницьку працю: «Але він записував усе підряд з любов’ю антикваря, який не нехтує нічим, і в самому прахові, накопиченому на руїнах часу, шукає слідів минулого. Він мав рацію, бо, зробившії вибірку на самому плині казки, легко у відкинутому смітті згубити таке дорогоцінне слово, як свічадо, або який-небудь характерний дріб’язок»

Турбота про збереження «повнокровності» фольклорної прози стає для багатьох з них справою життя. Перший видавець окремого збірника українських народних казок І. Рудченко писав М. Костомарову: «Самі здорові знаєте, як то нелегко добути того скарбу — добра народного. Через те уже й дрижиш над ним, може, й занадто: боїшся й слова викинути» ¹.

У першому і другому випусках народних казок зустрічаємо записи письменників-збирачів, серед них: Панаса Мирного, М. Костомарова, М. Номиса, О. Ши-шацького-Ілліча, Марусі М. з Немирова. За псевдонімом «Маруся М. з Немирова» певні сучасні дослідники розпізнають ім’я Марка Вовчка, яка зі своїм чоловіком, відомим етнографом О. Марковичем, чимало енергії віддала збиранню українського фольклору. Саме народні оповідання та інші твори пробудили в ній письменницьке обдаровання та відчуття емоційного багатства, мелодійності української мови.

Під впливом пісенного й оповідального фольклору сформувався талант відомого автора «Співомовок», записувача народних пісень і прози С. Руданського. Із щоденників Т. Шевченка відомо про те, як він любив слухати і занотовувати для себе народні пісні, розповіді, перекази, казки.

У другій половині XIX ст. з виходом «Народних південноруських казок» починається інтенсивне збирання творів цього жанру.

Чималу кількість казкових матеріалів видруковано в 60-х роках минулого століття на сторінках журналу «Основа». Сюди надсилав фольклорні записи автор першого українського соціально-побутового роману А. Свидницький.

1876 року відомий критик, дядько Лесі Українки по матері М. Драгоманов видає чималий збірник «Малоросійські перекази й оповідання», куди ввійшли казки, записані І. Рудченком, І. Манжурою, І. Ник-ловичем, М. Костомаровим та іншими. Визначний фольклорист, справжній герой на ниві народознавства письменник П. Чубинський 1878 р. опублікував

II том фольклорно-етнографічних матеріалів «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край». Семитомне видання «Праць…» П. Чубинського було удостоєне золотої медалі Російського географічного товариства і медалі Міжнародного конгресу в Парижі. Увесь II том «Праць…» присвячений народним казкам.

В ІІ-ій половині XIX ст. особливо помітним явищем у казкознавстві стала видавнича діяльність І. Франка та його соратника М. Пав лика.

І. Франко знаний і як автор чудових літературних казок — збірник «Коли ще звірі говорили», «Фарбований лис», казка-поема «Лис Микита».

Тема витівок, хитрощів лиса у літературі XIX ст. була вже не новою. Перші опрацювання її, за свідченням І. Франка, у 940 році зроблені лотарінгським монахом під назвою «Вихід невольника».

Особливого розповсюдження сюжети про ЛИСЯЧІ витівки в різних художніх і філософських трактуваннях набули в XI–XII століттях на нідерландському та французькому грунті. Повісті на цю тему

з французької мови перероблялися німцями, італійцями, бельгійцями, сербами, росіянами, українцями. «Те саме оповідання записано навіть з уст півдиких муринів-готтентотів у полудневій Африці, де воно було занесене європейськими проповідниками разом з наукою Христової віри; віра Христова у них не прийнялася, а оповідання про лиса і вовка лишилося в їх тямці» ².

Та найкраще до І. Франка ця тема була втілена у поемі Гете «Рейнеке-Лис» (1793 р.). Про лиса написав і Панас Мирний, але його твір не став таким популярним, як Франкова поема. Очевидно, І. Франко, котрий неодноразово звертався до народної казки і як до дослідницького, і як до художнього матеріалу, тонше відчував можливості її поетики, і сила його могутнього поетичного таланту проявилася тут найповніше.

У рукописних фондах Інституту літератури АН УРСР зберігаються казки в записах І. Франка та М. Павлика, ще не опубліковані. На жаль, за характером нашого збірника цілий ряд із них ми не можемо подати. Справа науковців опублікувати їх у наукових виданнях.

Друга половина — кінець XIX ст. переконують, що