- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (69) »
Ілларіон Павлюк
БІЛИЙ ПОПІЛ
2018
Частина 1
Розділ 1
Це неначе сон. Може, це і є сон, чудовий сон… Вона дивиться мені в очі, а за її спиною – безкінечне біле світло полуденного сонця, помережане листям. Я не пам’ятаю її імені, але ніколи не забуду обличчя. – Я хочу бути з тобою завжди, – кажу. – І зістаритися разом із тобою. – І вмерти в один день? – питає вона, грайливо схиливши голову. – Вмирати я взагалі не хочу… Нахиляюся, щоб поцілувати її у щоку, але останньої миті вона повертається, і я недоладно цілую в ніс. Вона заливчасто сміється, закинувши голову й вигнувши свою прекрасну тонку шию. Хочу обійняти, та вона вмить випручується й дуже серйозно дивиться на мене. Розумію, що минув час, вона подорослішала і стала ще чарівніша… Тоді знімаю зі своєї шиї хрестик. На білій емалі – тонкий золотий силует розіп’ятого Христа й дрібні личка янголів, сумно схилені долу… Ніжно надіваю на неї цей свій подарунок, і вона притискає його долонею до грудей, усміхається… Але щось не так. Не можу збагнути, що саме… Пригортаю її до себе, зазираю у вічі, намагаючись розгледіти, що за тривога оселилась там, у глибині її погляду. Темні кола – звідки вони? А її губи… Білі – ані кровинки… Безкінечне біле світло позаду неї перетворюється на темну стіну втоптаної землі, поцяткованої поодинокими травинками. І вона падає на цю стіну, глухо вдаряється потилицею, – тому що я більше не тримаю її в обіймах. Вона лежить на землі біля моїх ніг, а я з жахом дивлюся на свої руки, на них – кров…
Я здригнувсь і прокинувся. Дрімота зморила мене лише на кілька секунд. Пристав у кримінальних справах, який сидів навпроти, так само дивився у вікно, – він і не помітив. Екіпаж підкидало на брудній бруківці, що звивалася поміж борделів із перевіреною репутацією й украй сумнівними шинками та заїжджими дворами. Я сидів, закинувши ногу на ногу, й пристав мусив постійно крутити коліньми, щоб не замастити штани об мої брудні підошви. Однак на кожній третій вибоїні йому не вдавалось ухилитися, тож пристав стиха лаявся й витирав холоші рукавом сюртука, а потім рукав – іншим рукавом. – Чуєш, приставе, – чомусь закортіло мені запитати. – А що, як усім прізвища роздавали, – тобі забракло? – Чому забракло? – не зрозумів пристав. – Ну, а чому ж тобі замість прізвища – та й ім’я по батькові вписали? Маринич… – Марініч, – виправив він. – Прізвище як прізвище… – Угорське? – Чому це угорське? – Овва! Та звідки ж мені знати, чому в тебе прізвище угорське! Пристав іще дужче розгубився й дурнувато закліпав очима. Я не втримався – засміявся. Аж ось пролунало гучне «тпру» візниці, і коні спинилися. Ненавмисне посунувшись трохи вперед на лаві, я лишив на холоші пристава жирний слід. – Даруй, – сказав я, хоча мені було байдуже. Не до його штанів зараз… Дістав з-за пазухи складений учетверо малюнок, розгорнув і поглянув на нього ще раз. Жіноча рубінова підвіска з оправою у вигляді змії. Таку не переплутаєш ні з чим. Я зіжмакав малюнок і похапцем запхав його в кишеню на грудях пристава. – І ще раз: рівно о дев’ятій! – сказав я. – Якщо, не приведи Господи, запізнишся – твоє угорське прізвище карбуватимуть із помилками цвинтарні каменярі. Він кивнув. – Тепер – найскладніше, – додав я. – Раніше об’являтися теж не можна! Зможеш запам’ятати обидві частини плану? Пристав знову кивнув. – Певен? Краще запиши. Не можна запізнюватись, але й припхатися раніше – теж не можна. Я розумію, що для поліції – це не так просто… Але якщо сьогодні мій день, то встигну виграти цю дрібничку й повернутися без вашої допомоги. – Добре було б, – зітхнув пристав. Він підняв був руку, щоб відчистити бруд на коліні, та потім із сумнівом поглянув на свій рукав, злегка колупнув грязюку нігтем, й облишив цей намір. – Та не трусися так, – сказав я йому. – Ви ж не Лисицю арештовувати будете, а мене. – Так-то воно так… Але ж вламуватися будемо до Лисиці… Я зневажливо поглянув на нього. – Цупко він вас держить… Просто за ваші людські немочі, ге? Пристав не відповів, втупившись у носаки своїх черевиків. – Панове, приїхали! – гукнув візниця. – Нащо так волати, – пробурмотів я, та все ж таки визирнув з екіпажа. Присмерк уже заткав високе київське небо, але мешканці Ямок економили на свічках – у вікнах іще було темно. «Наче в очах мертв’яка», – привіялось порівняння, і я подумки сплюнув через ліве плече, щоб відігнати похмуре передчуття. Все мине гладенько. – А якщо програєте, а нас іще не буде? – спитав пристав. «Тіпун тобі на язик…» – подумав я, але нічого не сказав. Натомість простягнув руку до його обличчя й «витягнув» із повітря гральну карту. – Яка карта? – запитав. – Валет, – здивовано відповів вражений фокусом пристав. Я змахнув цією ж картою просто перед його носом і знову показав. – А тепер? – Король… – отетеріло пробурмотів він. – А ти кажеш – програю… – і я відчинив дверцята екіпажа. Найближча корчма, якщо вірити п’яним згукам бадьорої бійки, була аж за поворотом. Поблизу ж – ні заїжджого двору, ні борделю, – самі лише халупи. – Ти куди нас привіз, одоробало? – визвірився я на візницю. – Куди приказали, пане. Третій поворот з Ямської, перед з’їздом до яру. Я знову роззирнувся довкруг. Ну, тут – так тут. – А вашому братові ніхто ніколи не казав, що жити бідно і жити по коліно в лайні – не одне і те ж? – Округ Ямської не тільки візниці живуть, пане, – мовив кучер. – А я… Я аж ген отам, через чотири гулиці. – І що там, через чотири гулиці? Лайно трохи вищого сорту? Чи, може, біле?! Візниця знизав плечима й насупився. У глибокій калюжі під ногами ще можна було розгледіти хмарини на посірілому небі. Стиснувши в правиці свій саквояж, я плигнув через калюжу. – Зате ваш брат щовечора сюди зі всього Києва преться, ніби тут медом намазано… – пробурчав кучер. – Ти ба, який розумака… Екіпаж рушив, похитуючись на побитій дорозі. Я озирнувся. Обриси домів майже розчинилися в сутінках, і лише силуети дахів чорніли в сірому небі. Обійшовши грязюку, став на узбіччі. Найприкріше, що зараз будь-який голодранець із шевським ножем міг зіпсувати весь план. А на моєму модному коричневому циліндрі наче написано було: «Прошу грабувати цього пана!». Але ж мені без циліндра – ніяк. – Кого пан шукає? – долинув із підворіття за спиною чи то дитячий, чи то жіночий голос. Я ледь-ледь здригнувся, й руків’я ножа, схованого в лівому рукаві, вискочило вниз на кілька
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (69) »