був майже порожній, якщо не зважати на мій ніж, що лежав на зеленому сукні, – задалеко, щоб я міг дотягтися.

Урешті я таки зміг звести очі й поглянути на їхні обличчя. Посередині – якраз навпроти – сидів худорлявий сорокарічний чоловік з витонченим аристократичним носом, високим чолом і вогненно-рудою чуприною. Тонка лінія рота і колючий, неприємний погляд блакитних очей.

Праворуч – пишно вбраний огрядний бородань, схожий на купця. Ліворуч – русявий, середнього зросту й відповідної комплекції непоказний чоловічок, що його безбарвне, невиразне обличчя навряд чи можна докладно змалювати.

– І в яку це діру ви мене затягнули? – власні слова прозвучали неначе здалека.

– Туди, куди ти так хотів втрапити! – озвався рудий.

Я похапцем оглянув кімнату. Двоє дверей: за моєю спиною й позаду рудого. Пара вузьких вікон. Не певен навіть, що людина може крізь них пролізти. Куди виходять – зрозуміти важко: за ними темрява. Меблів – небагато. Різноманітні стільці, старий комод, модний туалетний столик, дорогий килим, кинутий просто на вичовгану темну підлогу. Великі гасові лампи на голих стінах. Ось, мабуть, і вся обстава.

– Цікаво… Я ж наче не збирався на гостини до лахмітників-перекупників…

Зависла тиша. Потім рудий розреготався – інші підхопили.

– Ви ж бідкалися, що в Києві ніхто не може відповісти на порядну ставку! Так ось тут – відповідають на будь-яку.

Спробував поворухнутися – руки не зв’язані. Невже справді гратимуть? Я озирнувся, згадавши про свій саквояж. Рудий помітив мій погляд.

– Не турбуйтеся, все на місці, – сказав він.

Невиразний тип тут-таки поставив на стіл мій саквояж. Я потягнувся до нього, рудий жестом підбадьорив, мовляв, перевіряй, як хочеш.

Я перекинув кілька пачок асигнацій – усе, як і було, вони нічого не взяли. Непомітно намацав внутрішню потаємну кишеньку – пусто!

Мимоволі глипнув на рудого. Він, вочевидь, тільки й чекав цієї миті, бо відразу кивнув:

– Ось це шукаєте?

У його руці були мої карти. Він перебрав колоду й виклав на стіл ту карту, завдяки якій мені вдалося ошелешити фокусом пристава: верхня половина карти – валет, нижня – король. Я поглянув на рудого, намагаючись прочитати в його очах, що той робитиме далі. Та він і далі тасував колоду.

– О! – рудий витягнув іще одну карту. – Моя улюблена!

І показав своїм приятелям трефову десятку. Потім вправним рухом фокусника провів нею по сукну і показав знову.

– А щоб мене!.. – прогудів бородань.

Замість десятки була четвірка.

– Ти знаєш, хто я?

Я повернувся на голос рудого. Й тільки зараз помітив на його шиї рубінову підвіску з оправою у вигляді змії.

– Чув, авжеж. Ти – Лисиця, – відповів, втупившись на його підвіску.

– І мені до душі це прізвисько! – докинув він весело. – Ось Петра люди звуть М’ясом… Хоча останньому, хто його так гукнув, він розтрощив голову пивною квартиною.

Бородань, про якого йшлося, вдоволено гимикнув, торкнувшись бороди. Я поглянув на невиразного – чекав, коли ж і він озветься.

– На жаль, він у нас німий, як риба, – сказав Лисиця. – Можете так до нього і звертатися: Німий.

Лисиця вишкірився, вдоволений власним жартом.

Схаменувшись, я дістав годинника з жилетної кишеньки: за чверть дев’ята. Притулив до вуха – цокає. То й слава Богу!

– Твоя правда, вже пора починати, – сказав Лисиця й кинув мені через стіл новісіньку колоду. – Роздаєш ти. Праворуч – твій виграш, ліворуч – наш.

Я кивнув. Кожен з цих трьох поклав на стіл по три карти сорочками догори, на карти лягли гроші. Я розпечатав колоду й перетасував.

– Та годі вже, – булькнув М’ясо.

Я перекинув свою колоду. Двійка. Поклав праворуч – це виграш. Наступний – король, він ліворуч, і це – програш.

– Хваліться, – хрипко сказав я.

Спершу перевернули свої карти Німий і М’ясо: ні двійок, ні королів. Лисиця не поспішав. Відкривав карти по одній. Шістка. Десятка. Третя карта зависла над столом. Лисиця усміхнено дивився на мене.

– Вгадаєш, що тут? – запитав він.

– Нема чого гадати, – сказав я.

– Твоя правда! – і він вдоволено ляснув по столу піковим королем.

– Убив! – гаркнув М’ясо і зареготав.

– До речі, про вбивства, – лагідно промуркотів Лисиця. – Коли в твоєму саквояжі закінчаться гроші – ми тебе вб’ємо. Та якщо гроші закінчаться в нас, ти вийдеш звідси не тільки багатий, але й живий! Слово честі.

Я знову дістав годинник. За сім дев’ята.

Карти тасував повільно – та мене й не підганяли. Так само, без поспіху, відкрився. М’ясо та Лисиця промовисто перезирнулися. Потім відкрили карти Лисиця й Німий. М’ясо перевернув карти останній – і виграв.

Я віддав гроші й знову зиркнув на годинник. Одна хвилина на десяту. На якусь мить я затамував подих, надіючись почути тупання поліціянтів надворі – марно. Пальці якось обважніли, мені ледве вдалося перетасувати колоду, – карти тричі падали з рук. Кидаю перші дві. Праворуч – валет. Вони почергово перевертають карти, й у кожного – по валету. Їх аж підкидає від радісного реготу… Я віддаю виграш кожному з трьох. Гроші в саквояжі помітно тануть.

Знову дивлюся на годинник. Десять на десяту. Відчуваю, як по щоці стікає піт. Невже облави не буде?

– Битий жак до ранку ввійде в смак, ге? – підморгує мені Лисиця.

– Це якщо доживе до ранку, – докидає М’ясо і знову шкіриться.

Мабуть, сподіватися більше нема на що.

Перетасувавши карти, простягаю колоду М’ясові, щоб скинув. Та щойно він, одірвавши від стільця своє широке гузно, нахилився вперед, я хльостко б’ю його краєм карт по очах. Він скрикує, затулившись. Тієї ж миті я щосили гачу попід стільницю носаком чобота. Є! Від удару ніж підкидає в повітря, й він дугою летить у мій бік. Підхоплюю, поки він ще не торкнувся сукна. Ось тепер побачимо! М’ясо намагається вхопити мене за руку своєю здоровецькою клешнею – даремно це він… Вправно чиркаю лезом по його долоні, відчуваю, як сталь глибоко впивається в окістя. Вискакую на стіл. У руці Німого невідь-звідки з’являється пістоль, націлений на мене, та я встигаю вдарити його ногою просто в носа. Гучний хрускіт – і Німий падає разом зі стільцем. Стріляє – куля летить у стелю. Лівою рукою підхоплюю саквояж і підступаю до переляканого Лисиці. Він, вочевидь, досі не усвідомлює навислої над ним загрози, бо незворушно сидить, де й сидів. Та останньої миті король грабіжників усе ж таки зривається, перекидає стілець, а я стрибаю та б’ю його ногами в плечі, й ми обидва падаємо: він – на підлогу, а я – на нього. В очах Лисиці – жах і подив. Я підпираю його нижню щелепу вістрям ножа, з-під леза проступає кров.

– Не в той курник ти поліз, Лисице, – кажу йому. – Чи