спочатку Миколу, а потім і Пилипа.
Бігли вони захекані, пітні.
І як підбігли, то Микола зразу схопив її за руку і крикнув:
— Ти ж це. куди подалася?
Він був стривожений, і сердитий, і радий.
Марина дуже здивувалася, одначе розповіла, куди й чого вона йде.
Микола сказав:
— От якби відлупцювати тебе, то знала б. Ач яка! Аж до моря. То тільки Шевченко, як малий був, ходив тукати залізних стовпів, на які небо спирається. Наробила переполоху і в садочку, і дома.
Пилип спитав:
— А пса як звати?
— Пес та й усе — сказала Марипа — Він теж аж до моря.
Хлопці присіли біля рябого пса; піднебіння і язик у нього були рожеві, зуби гострі, ЦПСОК ХОЛОДНИЙ.
— Добрячий собака — оглянувши рябого, сказав Пилип. Озирнувся і скрикнув — Миколо, глянь, скільки смовді!
Це була рослина з товстим, налитим соком солодким лопуцьком. Хлопці накинулися на лопуцьки. Як поїли, Микола сказав:
— Бач, як загаялися, а там усі шукають. Треба додому,
— Я піду до Єлизавети Хомівпи — сказала Марина.
— Ти дурпа — відповів Микола — Ти знаєш, скільки це кілометрів? Не з такими погами, як у тебе, ходити до моря. Он Шевченко й то не дійшов…
Він взяв Марину за руку.
— Пішли.
— Я не піду — відповіла Марина. І сіла на стежці.— Як сяду, то сидітиму та й сидітиму.
Марипу кликали далина, море і берег, що двигтів під вагою машин і людей. Але й Микола був рідний. Як вона зраділа, побачивши його! Такий шалапутний! Ніс зовсім обліз, на погах вже курчата, плечі й спина від сонця аж чорні, труси всі визеленив, мабуть, борюкався з Пилипом. І Пилип був рідний. Не раз, як бавилися, Марипа каталася у нього на спиці. Він — кінь, вона — їздець.
Микола почав тягти Марину’за одну руку, Пилип — за другу. А вони були сильні: так і підкинули Марипу.
Вони підкинули, а Марина знову сіла.
— Ходім, бо битиму — сказав Микола.
— Бий — відповіла зтугою Марина. 1 заплющила очі.
Сльози позависали у неї на віях.
Микола облизав губи і сказав тепер тихіше:
— Ну, ходім…
Марина почала плакати.
Миколі зразу стало шкода Марини. Він її дуже любив і сказав:
— Ну, не плач. Я ось пригнуся, а ти на плечі сідай.
Отак і пішли: попереду Микола, на Миколі — Марина, за ними Пилип, а вже за Пилипом — пес Волохатий.
Марина то журилася, то сміялася або не знати чого ставала вередлива й капризна. Як Микола біг, вона кричала: «Стій, стій, не біжи!» Як Микола казав: «На, візьми — це гарний лопуцьок» — вона відверталася, а як Микола мовчав і еонів, казала: «Мабуть, двійку додому приніс, безсовісний, бач, сопеш! Як скажу мамі!»
Баба Марину дома покарала, а Микола — сказав, як вона вже відстояла у кутку:
— Як скучила дуже, то напиши листа Єлизаветі Хомівпі.
Марина сіла до стола, взяла олівець, папір і поринула в роботу.
— Вже? — спитав Микола, як Марина поклала олівець.
— Еге, вже.
Вони заклеїли лист у конверт і вийшли на дорогу. Біля дороги стояла машина, і шофер лагодив колесо. Інженер у пальті з легкого брезенту сидів у холодку і вписував щось у товстий зошит в оправі з клейонки.
— Дядю — сказав Микола — чуєте?
Інженер підвів голову.
Микола ще сказав:
— Чи ви не до Каховського моря їдете?
— Буду і в тих місцях — відповів інженер, подивився пильно на Миколу і на Марину — г А що таке?
Тоді Микола сказав:
— Як побачите там Єлизавету Хомівну, передайте їй від Марини листа. Вопи приятельки. Марина все плаче за нею і навіть до моря тікала…
Інженер ще подивився на Марину і сказав Миколі:
— Давай листа…
Надвечір інженер приїхав у Каховку і бачить: стоїть біля дороги машина, і люди біля машини з нівелірами і різними інструментами.
Інженер спитав у них:
— Скажіть, будь ласка, чи немає серед вас товаришки Єлизавети Хомівни?
З гурту озвався красивий жіночий голос:
— Є! Це я. Чим можу служити, прошу?
— Вам лист — сказав інженер — Від Марини.
Єлизавета Хомівна, як почула про Марину, вся заясніла, і водночас тінь журби упала їй на обличчя.
Поки вона маленьким ножиком розрізала конверт, інженер казав:
— Я зустрів її біля дороги сьогодні. У неї сині труси, червоний бант і біле плаття…
— Ви все переплутали — відповіла Єлизавета Хомівна — Бо в Марини труси — білі, плаття — синє, а бант блакитний. Чого вона стояла над дорогою і що вона вам казала?
Іпженер розповів усе, що знав про Миколу й Марипу. Особливо ж докладно про те, як Марина тікала до моря, як баба її покарала, і про те, що у Волохатого зуби, як голки, вже гострі.
Тим часом Єлизавета Хомівпа витягла з конверта лист і побачила там багато п’ятірок і багато четвірок. І всі четвірки навиворіт. Два ряди п’ятірок і два ряди четвірок. Три трійки і одна двійка.
— Дивний лист — сказав інженер, як Єлизавета Хомівна показала йому його — Що значать всі оці п’ятірки, четвірки навиворіт і двійка з маленьким копитцем?
Заходило сонце, небо на заході було ніжно бірюзове, а Дніпро тихий і журний.
— Оті всі п’ятірки й четвірки розповідають про все добре, а трійки про її тугу й жалі, я так думаю — сказала Єлизавета Хомівпа — Коли Микола приходить додому з пятірками, він сяє, як сонце. А коли двійка у нього — йому скрутно доводиться. Отож якщо у Марининому листі стоїть двійка з копитцем, то значить і в її житті є щось невеселе. Може, вона журиться за ким, когось виглядає і діждатись не може, а може, їй сумно, що покарала баба і заборонила ходити до моря…
Інженер помовчав, а потім сказав:
Гарний лист написала Марина — сині труси, червоний бант, біле плаття.
Єлизавета Хомівна тільки блимнула на нього очима:
— Знову наплутали, бо в Марини — труси біленькі, плаття синє, а бант блакитний.