комунізм побудуємо без тебе. Піп ти тоді будеш робити? — І назвав Марину кирпатою: — Що ти тоді будеш робити, кирпата?

— Я не кирпата — відповіла Марина — Батько каже, що в мене ніс, як у нього, а очі, як у мами.

Марина розповіла Кирюші про свою маму, про батька. Маринина мама працювала дома, в колгоспі, а батько вже був на Дніпрі, у Каховці, на землесоснім снаряді. І прислав Марині та Миколі цілий кілограм цукерок «Золотий ключик». Потім мафии а похвалилася:

— А в мене й баба є дома.

Кирюша витер рукуспочатку об штани, потім об сорочку, бо була вона в іржі, а тоді погладив Марину по голові і сказав:

— Ти, мій дзвіночок льоноЧок, іди вже додому, а то баба шукатиме.

Баба й справді визирнула з хвіртки і гукнула Марину:

— Додому вже йди.

Від колодязя Марина поверталася додому довго довго, дуже не хотілося. Ішла вона так: спочатку перейде з цього боку вулиці на той, а потім знову з того — на цей. Л як пройде трохи, то ще постоїть і озирнеться. А там, над колодязем — сонце! Молотки виспівують — залізо дзвенить, майстри весело розмовляють, погукують: двпжок ставлять. А Явтуха поішпоть у відставку. Гарний, красивий світ, не такий, як дома.

Вийшла баба на вулицю, _подивилася, як Марині дуже не хочеться йти додому, зітхнула й подумала:

«Значить, час уже віддавати Марину в садочок».

— А ти не журися — сказала Марина бабі.— КиртошКа говорить: «Рости, Марино, швиденько, а то й комунізм побудуємо без тебе!» То мені треба швиденько рости. В садочку я, мабуть, швидше виросту.

І віддали Марину в дитячий садок. Почала Марина щоранку бігати в дитячий садок, а баба, як наварить обідати, то йде на птахоферму: Марининій мамі допомагати курчат доглядати. Маринина мама тоненько гукає: «Ціп, ціп, ціпоньки».

А баба — товстіше: «Ціп, ціп, ціпоньки». А Маринка як приходить до них у гості, то зовсім товсто, бо пустує: «Ціп, ціп, ціпоньки». І тільки самі курчата дуже, дуже тоненько пищать: пі пі пі!

От одного разу прибігла Марина ввечері додому з садочка, а дома у них вже живе Єлизавета Хомівна. Побачила вона Марину, встала і каже:

— Що ж, Марино, давай познайомимося.

Спочатку трохи порозмовляли, потім Єлизавета Хомівна посадила Марину собі на руки, потім пригорнула, потім і поцілувала. А на другий день і Марина вже цілувала Єлизавету Хо мівну. Від Єлизавети Хомівни гарно пахло, волосся, заплетене в коси, красиво золотилося. Сама вона була висока, статурна, всі навколо казали «вродлива жінка», любили її, а вона найбільше любила Марину. Як є вільний час, Марину за руку і кличе:

— Гайда, Марино, гуляти!

Вони рвали квіти, плели вінки, співали, розмовляли про все на ’ївіті. Марина тулилася їй до ноги і зітхала.

— Чого ти, Марино?

— Люблю дуже вас. Як поїдете далі вже до Дніпра, а я дома зостануся.

І це була правда. Єлизавета Хомівна не довго жила на одному місці, а все мандрувала і мандрувала з своїми товаришами. Єлизавета Хомівпа виміряла з ними землю — горби і долини, щоб знати, які з них затопить Каховське море, коли розіллється, а які зостануться, утворивши довгий ряд прибережних заток і горбів.

Єлизавета Хомівпа і Марина зайшли аж на Високу могилу і злізли на неї. Було ніжне блакитне надвечір’я, з степу все налітали і налітали легкі вітерці, поле рунилося молодого зеленню, і хвилі трав бігли аж за обрій.

Вони посиділи. Єлизавета Хомівна пригорнула до себе Марину й сказала:

— Ось ти глянь отуди, бачиш — там наче біла хмаринка. Але то не хмаринка, то вода там, Дніпро. Він нк дзеркало, отой Дніпро, довгий, без кінця і без краю, і од нього відбиваються промені сонця; от їх і видно; тільки самі промені, які відбиваються від Дніпра, а самої ріки не видно, далеко вона.

Марина дивилася і спочатку таки й бачила білу хмаринку, а потім заплющила очі. Біла хмаринка зникла, і перед Мариною розлилося Каховське море, все сине синє, опромінене сонцем, і її серце так забилося в грудях, що вона сказала, як часто мати говорила:

— Така в мене тривога на серці. І сама не зпаго чого!

Вопа обняла Єлизавету Хомівну, і вони говорили про. море, про щось тривожне, журливе. І це тривожне, журливе брало в свої руки Маринине серце, і їй хотілося піти у світ, і йти, і йти, і все дивитися й не надивитися, бо такий світ незвичайний — чарівний і ясний.

Потім прийшло прощання. Єлизаветі ХомівнІ треба було їхати далі. Як поскладали на машину все спорядження, вона підійшла до Марини й сказала:

— Прощай, Марино. Ми вже їдемо далі. А за цим далі, ще далі поїдемо, до самого Дніпра, а потім Дніпро переїдемо і поїдемо далі і далі.

У Єлизавети Хомівни очі були великі, ясні, повні блиску, І сьогодні вони блищали — тільки не так, як завжди.

У Марини теж очі були не такі, як завжди: вогкі, тривожні, бо з них виступила кришталева сльозила.

Дві жінки стояли одна проти одної і прощалися. Шофер сказав:

— Лизавето Хомівно, пора вже рушати.

Єлизавета Хомівна зітхнула. Вона взяла Маринину руку і поцілувала її. Рука була ніжна, м’яка, загоріла, трохи вогка. Все в Марини всередині тривожно ридало.

Машина поїхала, а Марина стояла й дивилася. Сльози у Марини текли з обох очей, а вітер ворушив її золотисті волосинки, що вибивалися з кіс.

Згодом машина змаліла, потім зовсім зникла, залишилася тільки хмара куряви. Потім і курява осіла.

Марина притулилася бабі до цоги і мовчала до вечора.

Як пішли ввечері до колодязя, то Марина навіть і не пізнала його. Колодязь уже стояв під дашком, біля нього була побудована будка для движка. І він там гудів і гудів. Барабана і дишла вже не було. Замість них з колодязя виходив кінець труби, і з неї у велику бочку лилася вода. До колодязя раз у раз під’їжджали і відїжджали грузовики. Шофери наливали води в радіатори, брали з собою в запас; підїжджали й цілі цистерни, і машини з величезними дерев’яними бочками. Скрізь на степу працювали люди, а їм і машинам потрібна була вода.

Явтуха у загінчику Марина уже не побачила. Та й загінчика не було.

Баба сказала:

— Дуже гарно стало. Не треба застоюватися біля колодязя та ждати, поки Явтух витягне цебро; бач, як ллється з труби: підставив відро, набрав, та й іди помаленьку додому.

Єлизавета Хомівна поїхала, а Марина залишилася в світі, що простягнувся від двору до нового колодязя з движком і аж до дитячого садочка.

Увечері Марина лягала спати на своєму ліжку проти Миколи, вранці баба відводила її у садок.

Марина навчилася вставати рано, бачила сонце ще заспаним і землю, вкриту холодками; бачила димки з усіх димарів, бо вранці всі люди топили печі. А хто з хлопців та дівчат не ходили в садок, ті ще солодко спали і нічого такого не бачили.

Марина як прийшла у