- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (58) »
Мирослава Горностаєва БЛИСКАВИЦЯ ПЕРУНОВА Повість з XI століття Літа 1061–1076
І Богові Перуну — громовержцю, Богові прі і боріння, скажемо, Живих явищ кола Не переставати крутити в Яві. Це він нас веде стезею правою до брані І до Тризни великої по всіх полеглих Що йдуть у життя вічне До Полку Перунового.
Слава Богу, Перуну вогнекудрому Який стріли на ворогів верже І вірною стезею вперед веде Бо єсть він воїнам суд і честь, І яко златорун, милостив – Всеправеден єсть!Велес Книга. Вояцькі молитви.
Була Перунова ніч… Люди з селища Протолчого, що на Хорсиці[1], котрі прийшли на требище вшанувати Образ Божий та принести пожертву, подалися геть, і волхв лишився сам. То був високий чоловік непевного віку, начебто немолодий уже. Волосся, підхоплене оберігом-стрічкою, було сивим, та постать мав чоловік струнку, наче в юнака, а рухався він так легко, що будь-кого міг ввести в оману, особливо затемно. А проте волхв Далебор був старим. Дуже старим. Тому золотаво-карі очі його дивилися на світ з тим холодним спокоєм, який приходить до чоловіка лише з досвідом та мудрістю. Та й про що хвилюватися людині, єдиним майном якої є два мечі, похідні гусла, та оберіг з темного срібла з зображенням вовчої голови? Хіба про те, кому заповісти найбільше багатство рахмана[2] — вагу пам’яти пращурів. Минули ті часи, коли за велику честь вважалося бути учнем волхва, світ змінювався просто на очах Далеборових, і в цьому, новому світі не було місця для оберігачів давніх звичаїв. Волхви-воїни загинули в обороні Богів своїх, а тих, чиєю зброєю були знання та розум, знищено вогнем і мечем. Ті ж, кому вдалося врятуватись — провадили життя ізгоїв. Йому, Далебору, ще пощастило — він знайшов спадкоємця… Далебор поворушив жарини вогнища і прислухався до віддаленого гуркоту громовиці. Десь далеко раз у раз спалахували блискавки. На небі, серед спокійних лагідних зірок, багряним світлом палала Блукаюча Зірка, що її люд звав Кривавою Зорею, а волхви, котрі відали про з’яву за кілька літ, бо давно обчислили її — Перуновим Мечем.[3] — Сьогодні ніч тризни, ніч воїнів Перунових, — сказав старий неголосно, — ти спиш, Вогнику? Темна купа біля вогню заворушилась. З-під плаща вибралось двоє — хлопчина років восьми-дев’яти, зодітий, як і старий жрець, в білу до колін полотняну сорочку та такі ж ґачі[4], і маленьке вовченя. — Ні, Віщий, — сказав хлопець, — я слухаю… — Що слухаєш? — Перуна… Старий усміхнувся: — Давай слухати разом… Сеї ночі борються Білобог з Чорнобогом, і тим утримують Сваргу[5], Світ предвічний, аби не бути йому повержену. — А хто переможе? — зі щирим зацікавленням спитав малий. — Вічна ця боротьба, бо як переможе хоч Світло, хоч Тьма — зникне і Сварга, і Боги на ній, і ми зникнемо… Буде інший світ, не схожий на наш. Тому битву ту не мають змоги програти Перунові вої. Недарма відбирає Перун для війська свого найхоробріших з тих, хто загинув у цьому світі. — А як відбирають до війська того? — спитав хлопчина. — Як упав чоловік в обороні землі своєї, притуливши її до ран — так і опинився на Сварзі. І меч в руці його перетворився на вогонь Небес, а сам він — на блискавку. Хлопець притулився до свого наставника і задивився в освітлене відблисками небесного вогню небо. Потім погляд його упав на Образ Перунів, що височів на требищі[6]. Дерев’яне зображення було побите і пощерблене, та хлопчина знав, що як добре придивитись за світлого дня, то на нього гляне з-під вояцького чуба відважне лице з завзятим усміхом на вустах. — Віщий, — озвався хлопець, — ви говорили людям з весі, що Образ сей стояв колись у самому Києв-граді, в Перуновім Гаї. Старий кивнув і підкинув паличчя до вогню. — А як він опинився тут, на Хорсиці? — Опісля того, як Володимир, син Святославів, князь Київський потрапив під закляття ромейських[7] жерців, — відповів поволі Далебор, — звелів він нищити і Божі Образи, і тих, хто тим Образам молився. Образ же Перунів, опісля загибелі воїнів, що боронили його, вкинуто було у води Славути. Віднайдений же він вільними людьми на Змієвому острові, вище Хорсиці. Протолчани так і звуть те місце нині — Перунова Рінь… — Віщий, невже ромеї аж такі сильні чародії, що змогли зурочити навіть князя? — майже пошепки спитав хлопчина. — Не чари їхні сильні, лиш дух слабкий у тих, хто чарам тим піддався! — сказав старий різко, — Боги наші, Вогнику, не люблять кволих і безпорадних. Вони дають одним розум, другим — рало, ще іншим — меч для битви, і не їхня провина, що деяким людцям потрібен костур замість меча. — Віщий, — озвався хлопчина, — а я ось — слабкий і кволий… Іноді мені здається, що навіть Полісун, — він зирнув на вовченя, — сильніший за мене… Волхв глянув на хлопця, і суворе лице старого ледь полагіднішало. — Ти не слабкий, — мовив, — буває так, що душа сильніша за тіло. — Але що мені робити? Чи зможу я втримати меча? — Треба зробити так, аби тіло доросло до духу, — сказав старий півжартобливо, а потім додав серйозно, — ти не тільки володітимеш мечем, ти сам станеш зброєю! — Блискавицею Перуновою? — спитав хлопець захоплено. — Атож… Але це тяжкий шлях, Вогнику. Та тому, хто пройде його, вже не будуть страшними ніякі закляття.
* * * Тяжко й залізу на ковадлі, а що вже говорити про чоловіка… Хлопчина стоїть перед хижкою, де вони живуть удвох зі старим. Між дубами, попереду, видно требище: жертовник, складений з каменю, та Образ Перунів. Все Святилище вкрите густою високою травою, окрім неї на ньому не росте ні кущика, ні деревця, дуби ж оточують його правильним колом, немов охоронці. Полісун лежить у затінку і співчуває приятелеві. Як хлопець розуміє, коли вовченяті боляче, або коли воно голодне, так і звір відчуває людину. Інших людей жахається вовченя, Далебора-волхва слухається, підкоряючись міці його волі, а ось від маленького чоловічка лине інша сила, м’якша, лагідніша. Але сила є, і «звір Перунів» — так бо зовуть вовків волхви, переймається муками друга. Хвилясте русяве волосся Вогникове змокло від поту. Ноги тремтять від напруги. Важкий дерев’яний кийок вивертається зі спітнілих долонь. Далебор звелів вправлятись, а сам подався кудись і не сказав, коли вернеться. Можна було б, звичайно, й перепочити трохи, свідків би тому не було, а Полісун не розкаже, бо говорити не вміє. Та малий певен — Віщий знає все. А може й самому Перуну захочеться
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (58) »