Іван Білик Яр

І. Білик: Таїна давнини і трагізм сучасності

Здавна побутує думка, що життя людини може слугувати основою літературного твору. Звичайно, життя видатних особистостей може «витворити» цікавий великий роман, але, крім суто буттєвого, є ще внутрішнє, духовне життя людини, яке не помітне стороннім, і воно завжди цікавіше, ніж видиме. Особливу цікавість викликає життя людей творчих професій, тому що тут виникає унікальний аспект спостереження — своїм власним життям починають жити також їхні мистецькі витвори: прозові, поетичні твори, картини, архітектурні споруди. Нерідко зустрічаються наукові роботи, де досліджуються долі мистецьких творів, які після народження ніби пішли «в автономне плавання», як діти, до яких батько-творець, здається, і стосунку вже не мав, бо вони почали жити власним життям.

І нам важливо тут розповісти не лише про Івана Білика, «нетипового українського радянського письменника», як говорили ще недавно, але й зробити своєрідну подорож лабіринтами його творчості, яка вимагає вдумливого неквапливого огляду, оскільки його доробок — то непересічне явище українського письменства.

Іван Іванович Білик народився 1 березня 1930 р. у смт. Градизьк Полтавської області в селянській родині. Батько загинув ще до його народження, а під час голодомору померли дід і баба, старша сестра. Утікаючи від голоду, переїхали до Кам'янського (нині м. Дніпродзержинськ), де на роботу приймали без жодних документів, бо потрібна була робоча сила. У маленькій кімнатці мешкало вісім чоловік. Тітка почала брати малого Івана в образотворчу студію, щось у нього вже й виходило, можливо, це було спадкове — прадід був відомим у тих краях богомазом. Але юнак вибрав інший шлях — після закінчення середньої школи І. Білик працював учителем у сільських школах, у 1956 р. вступив на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

За роки навчання блискуче вивчив найважчу серед слов'янських мов — болгарську, почав перекладати художні твори. Нині ми маємо майже три десятки повістей і романів, перекладених професійно.

Закінчивши в 1961 р. університет, І. Білик працював у республіканських газетах, у «Літературній Україні», журналі «Всесвіт». У 1968 р. вийшов його роман «Танго» про українську еміграцію в Америці. Це типовий пригодницький твір, де автор, показавши життя трьох поколінь української еміграції, весь час акцентує на почутті, котре було головним для всіх, хто виїхав через будь-яку причину. Це — ностальгія.

Коли читаєш якийсь художній твір, хочеться дізнатися більше про автора, про те, як він пише, особливо ж про лише йому притаманні таємниці творчості, про що блискуче повідав у «Алхімії слова» Я. Парандовський та в «Золотій троянді» К. Паустовський. Так от, І. Білик перед написанням твору все продумує: сюжет кожного розділу, персонажі (головні), психологічну і мовну характеристику героїв. І пишеться твір з кінця літа і до наступного літа, щодня.

Як приходять до прозаїків теми творів, кожен з них міг би розповісти свою історію. А от тема роману «Меч Арея» буквально впала І. Білику на голову в бібліотеці Спілки письменників. Це була тоненька книжечка Олександра Вельтмана «Аттила і Русь IV-V століть», видана у 1858 р. Вона стала поштовхом до написання роману, який витримав у нас і за кордоном п'ятнадцять (!) перевидань. Сучасник О. Пушкіна О. Вельтман писав, що Аттила був не диким сином степу, не вождем кочових племен, а «великим руським князем». Ні Л. Гумильов, ні М. Грушевський не вірили в «слов'янськість» Аттили, хоч український історик зауважував про деякі ознаки, які вказували на слов'янські елементи в державі Аттили. Ця держава мала територію від Рейну до Кавказу і від Дунаю до Балтики.

Є і сучасні праці на цю тематику, одна з них Є. Гороховського «Аттила — бич Божий: історична особа чи культурологічний феномен» (Хроніка-2000. — К., 1996), де автор пише про роботу О. Вельтмана не як про наукове дослідження, а як про культурно-історичну пам'ятку ідеології слов'янофільства. Наша українська література про гуннів також велика: від роботи І. Франка «Походження Аттили», праць О. Пріцака, особливо ж досліджень «Культура і мова гунів», «Титул Аттила» до останнього — контроверсійного дослідження І. Калинець «Гуни — нащадки Ізраїля» (Дзвін. — 1997. — № 8).

Писався цей роман у 1970 р., у час, коли тиск ідеологічного пресу ставав усе сильнішим. А в час виходу роману «Меч Арея» в 1972 р. прокотилася друга після 1965 р. хвиля арештів.

Виходячи зі слів Григора Тютюнника: «Літературі, як яблуньці — погода потрібна», треба зауважити, що І. Білик видав свій роман у страшну негоду. І йшов він не легко — у закритій рецензії П. Толочко знищив його. Але автор написав післямову «Аксіоми недоведених традицій» і роман з'явився на світ. У книгарнях його побачив П. Толочко і написав у «Літературну Україну» рецензію «Всупереч правді історії». У статті О. Яковлева (того, що пізніше став «архітектором перебудови») «Проти антиісторизму» були різкі загальні слова про класовий підхід, але й наводився приклад — «Меч Арея»: «Іван Білик, прагнучи якнайбільше прославити міфічного князя Богдана Гатила, договорився до того, що оголосив, нібито під цим ім'ям виступав вождь гуннів Аттила». Роман можна було б і замовчати (а це було одним з видів критики), але ота післямова була страшнішою від самого твору.

Що ж, право на власну версію історії має кожен автор твору про сиву давнину. Можна лише посміхатися зараз, коли читаєш сучасні російські історичні романи: ніякого татаромонгольського іга не було, був союз Московської Русі зі Степом, а грізний Батий був їхній Батя... Тоді ж кожний відхід від ідеологічних канонів жорстоко карався. А ще коли цей відхід благословляє сам Костянтин Багрянородний, візантійський імператор, визначний історик: «Цей народ ми називаємо скіфами або Гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами». Отже, приймаючи концепцію І. Білика — «гуни — скіфи — слов'яни», ми продовжуємо нашу історію вглиб ще на 500 років, а портрети зображених на знайдених археологами вазах — то зображення наших предків, «наших дядьків, яких сотнями знайдеш у кожнім українськім селі» (І. Білик). А ідеологічних церберів допікало ще й те, що автор «штучно переніс зародження козацтва на тисячоліття раніше»^[1], адже тема козацтва — це було тоді, у 1972 році, — табу, самого П. Шелеста «били» за «ідеалізацію козацтва», а Л. Махновця за те, що в дослідженні «Григорій Сковорода» писав про знищення Катериною II «славної Запорозької Січі» каменували за