Litvek - онлайн библиотека >> Роберт Шеклі >> Фантастика: прочее >> Найперша жертва >> страница 5
право голосу, всі багато працюють вдень і танцюють до нестями уночі. Звучить непогано, правда ж? Таке я чув. Мені це подобається.

Обминаючи магістральні шляхи, вони проїхали Вірджинію і Північну Кароліну. Потім розвернулися на південний схід у напрямку узбережжя. Все йшлося добре до Лісвілля, містечка в Південній Кароліні, розташованого над затокою.

В Лісвіллі вони звернули до якогось ресторанчика, щоб чогось попоїсти. То було звичайне собі містечко з високими старими деревами, подекуди навіть іще-живими. Вони замовили сосиски й печеню. А коли вийшли до машини, біля неї стояв поліцейський фургон. Товстий поліцай з дводенною щетиною на обличчі спирався на капот їхнього “форда” і чекав на них.

- Хлопці, а чи не покажете ви мені свої посвідчення?

З деякого часу посвідчення особи почали використовувати по всій країні. Лопесове поліцай затримав у руках трохи довше від інших.

- От що, хлопці, поверніться, ляжте на капот і витягніть ноги. Я вас обшукуватиму.

Він витяг пістолет - поліцейський “Позитив” 38 калібру.

- В чому справа? - обурився Лопес. - Ми звичайні проїжджі.

- Робіть, що наказано, - відрубав поліцай. В нього був високий, неначе хлоп’ячий голос. - Здається мені, що ви, або хтось страшенно на вас схожий, попрацював в одному з місцевих банків.

- Ніякого банку ми не грабували, - знов непідробно запротестував Лопес.

- Тоді вам нічого хвилюватися. Витягуйте ноги і не примушуйте мене повторювати двічі.

- Чорта з два! - вилаявся Лопес.

Під час розмови руку він тримав на пістолеті. І зараз вистрелив, не виймаючи його з кишені. Поліцай заточився і впав, куля влучила йому в стегно.

І почалося справжнє пекло. Не встиг Гарольд отямитись, як на вулицю повибігали озброєні чоловіки. Неначе мешканці Лісвілля тільки те й робили, що сиділи вдома з рушницями напоготові й чекали, поки щось станеться. Почалася стрілянина, і шлях до машини було перетято.

Гарольд з bandidos насилу встигли добігти до рогу будинку і пустилися навтіки. Гарольд, тримаючи Лопеса на плечах, біг до лісу, який починався одразу за містом. За ним ледь встигав Чато.

- Ч-чорт! - раптом вигукнув товстун, ротом у нього пішла кров, і він упав.

За ним упав Маноло, а тоді вже почався ліс. Гарольд не зменшував швидкості, праворуч від нього біг Естебан. Потім упав і він. Гарольд біг далі один, розмахуючи вільною рукою, а другою притримуючи Лопесові ноги.

Ліс закінчився, далі було болото. По кісточки пробираючись у багнюці, Гарольд прислухався, коли затихнуть звуки погоні

Він отінився біля якоїсь річечки, або заболоченого рукава, як її там називати, на березі якої було влаштовано щось на зразок підмостків, з припнутим до них одним-єдиним човном. Навкруги не було ані душі.

- Що ж, Лопесе, - сказав Гарольд, - доведеться перетворитися на моряків.

Той не відповідав. Уважно оглянувши його, Гарольд зрозумів, чому Лопес дивиться на нього скляними очима. Одержавши три кулі в спину, Малюк з Кетскіла врятував йому життя, хоч він того зовсім не збирався робити.

- От прокляття! - вигукнув Гарольд і обережно опустив Лопеса на землю.

- Пробач, друзяко, - звернувся він до трупа. - Я так старався. Прикро, що ти не побачиш своєї комуни. Доведеться комусь іншому тебе поховати, інакше я, чорт забирай, певен, що школи не потраплю на Есмеральду.

Він одв’язав човна, узяв весло й відштовхнувся від підмостків.


7


Він веслував цілий день. У зеленій слизькій воді плавали стовбури дерев і якесь гілляччя. Не те, що вдома, де вода в озерах була кришталево-чиста, хоч і нежива. Гарольду вперше довелося веслувати, але він швидко набив руку. Пістолет був захований у рюкзак. Більше зупинятися хлопець не збирався. Якщо ця річка тягнеться аж до Флориди, весь шлях він здолає у човні.

Але швидко не попливеш. Хоч Гарольд і докладав усіх зусиль, але, як він вирахував, робив не більше двох миль на годину. Якщо так і далі піде, він і за рік до Флориди не дістанеться. Одначе, краще триматися води, доки не відпливе подалі від Лісвілля.

Увечері він припнув човна до мангрового дерева й так проспав у ньому всю ніч. Вранці доїв останній шматок м’яса і вирушив далі. Веслував майже весь день. Ближче до вечора відчув голод, але їжі лишилося дуже мало. Так-сяк повечерявши, заснув.

На ранок знов вирушив у путь, але швидко опинився в болоті. Гребти ставало дедалі важче. Йому раз по раз траплялися мертві тіла, напівзанурені у воду, мов колоди.

На березі річки чи рукава, що там воно було, він побачив самітний причал і підплив до нього. Прив’язавши човна, виліз на берег.

Опівдні він досяг руїн якогось міста. Напевне, Саванни. Воно простягалося на кілька миль і на перший погляд видалося йому геть безлюдним. Але Гарольд швидко зрозумів, що неподалік, за рядами пограбованих будинків, хтось від нього ховається, сполохуючи круків та мишоїдів.

Він дістав з рюкзака свою “сорокчетвірку”, але не став витягати її з-за пояса, коли той чоловік, вийшовши з проходу між двома спаленими будинками, опинився перед ним. То був невисокий ставний старий із хмаркою сивуватого волосся навколо лисини. Він трохи скидався на божевільного, але небезпечним не здавався.

- Ви не збираєтеся на мене нападати? - поцікавився він.

- Та звісно ж, ні, - відповів Гарольд. - А ви?

- Я небезпечний тип, - повідомив старий. - Та лише тоді, коли йдеться про словесні сутички.

Вони всілися біля руїн колишнього кафе. Чоловік, який назвався професором, був мандрівний вчений, що читав лекції з багатьох питань в усіх містах, через які проходив. Виявилося, що їм із Гарольдом по дорозі.

- Про що ж ваші лекції? - запитав Гарольд.

- Про все. Одна з моїх найулюбленіших - тема номер 32 “Чому людство не здатне розвиватися стабільно”.

- Якось смішно звучить, - зауважив Гарольд.

- Ви ж розумна молода людина, - сказав Професор. - Саме в цій лекції я доводжу, що розвиватися стабільно ми зможемо лише покінчивши з невірою у власні сили. Коли люди повірять у себе, вони збагнуть, що все їхнє попереднє існування, яке воно було досі, нікчемне. Нікчемність - ворог роду людського, гірший навіть від диявола. Можна, звичайно, сперечатися, що великі цивілізації доколумбової Америки зникли через те, що усвідомили, які вони нікчемні порівняно з іспанськими завойовниками. Однак індіанці бачили в іспанцях щось таке, чого своїм розумом осягти не могли, та навіть і не намагалися. Отож їх іспанці і