дуже повільно нахилив свою голову до неї — подоба вдячного уклону. Він подякував їй за її доброту, люб'язність і за якесь норвезьке слово, якого вона не зрозуміла; сказав, що вже дуже давно він не стикався ні з чим схожим, що вона жінка духу та ще одного норвезького слова, і що він їй зобов'язаний. А ще він, трохи подумавши, додав, що в нього немає чекової книжки.

— Добре! — сказала Кейт, маючи рішучий намір не відхилятися від обраного курсу.

Вона вийняла з сумочки папірець, взяла зі столика реєстраторки ручку, щось написала на аркуші й вручила чоловікові.

— Це моя адреса, — сказала вона. — Надішліть мені гроші. Заставте свою шубу, якщо доведеться, але гроші пришліть. Добре? Я ризикну повірити вам.

Великий чоловік взяв папірець, з нескінченною повільністю прочитав ті кілька слів, що були там написані, потім надзвичайно обережно склав його й поклав у кишеню своєї шуби. Він ще раз легко вклонився їй.

Кейт раптом збагнула, що дівчина-реєстраторка мовчки чекає на повернення ручки, без якої вона не могла заповнити бланк оплати кредитною карткою. Кейт роздратовано повернула їй ручку, дала свій квиток і напустила на себе крижаний спокій.

Гучномовець аеропорту оголосив про відліт їхнього рейсу.

— Ваші паспорти, будь ласка, — неспішно попросила дівчина.

Кейт дала їй свій паспорт, але чоловік паспорта не мав.

— Що?! — вигукнула Кейт.

Працівниця авіакомпанії просто припинила рухатися, мовчки втупила погляд у випадкову точку на столі й чекала, доки хтось щось зробить. Її ця проблема не стосувалася.

Чоловік сердито повторив, що в нього немає паспорта. Він прокричав це й так сильно гупнув кулаком по столу, що трохи ушкодив його.

Кейт взяла свій квиток, свій паспорт і свою кредитну картку, повісила на плече свою дорожню сумку.

— На цьому я вас залишу, — сказала вона й пішла звідти.

У неї було відчуття, що вона доклала всіх розумних зусиль до того, щоб встигнути на літак, але все одно не судилося. Вона надішле Жану-Філіпові повідомлення, що не змогла прилетіти, і воно, напевно, лежатиме поруч із його повідомленням для неї, в якому він повідомляє, що він також не зміг. Вперше вони будуть відсутні в однаковій мірі.

А наразі вона піде відпочити.

Вона пішла шукати спочатку газету, потім каву, але йдучи за стрілками дороговказів не змогла знайти ні те, ні інше. Потім вона не змогла знайти телефон, щоб залишити повідомлення, і вирішила взагалі піти з аеропорту. «Геть звідси, — казала вона собі, — знайди таксі та повертайся додому».

Вона знову пішла через зал реєстрації, і вже майже дійшла до виходу, коли випадково ще раз подивилася на стіл реєстраторки, що став для неї нездоланною перешкодою, і саме цієї миті стіл обгорнувся кулею помаранчевого полум'я, злетів і пробив дах.

Лежачи під купою уламків, оточена болем, темрявою та задушливим пилом, намагаючись відчути свої кінцівки, Кейт нарешті з полегшенням подумала, що їй таки не здалося, це дійсно поганий день. З цією думкою вона знепритомніла.

Розділ 2

Відповідальність намагалися взяти на себе ті самі, що й завжди. Спочатку Ірландська Республіканська Армія, потім Організація Визволення Палестини та газовий департамент. Навіть Британська компанія ядерної енергетики поспішила виступити з заявою, що ситуація під контролем, що таке буває лише один раз на мільйон, що викиду радіоактивних речовин майже не було, і що епіцентр вибуху стане чудовим місцем для пікніків і прогулянок із дітьми… але потім усі вони були змушені визнати, що насправді вони не мали до цього жодного відношення.

Ніякої причини вибуху знайти не вдавалося. Здавалося, що він відбувся спонтанно, з власної волі. Були запропоновані певні пояснення, але більшість із них були просто фразами, які називали проблему іншими словами, керуючись тими самими принципами, що подарували нашому світові «втому металу». Взагалі-то, дуже схожу фразу було винайдено для опису раптового переходу в вибуховий стан деревини, металу, пластику й бетону, а саме «нелінійне катастрофічне структурне роздратування» або ж, як сказав наступного вечора на телебаченні заступник міністра (і ця фраза переслідуватиме його впродовж усієї його кар'єри), «столу реєстраторки до біса остогидло бути там, де він був».

Як завжди під час таких катастрофічних подій, оцінки кількості жертв сильно варіювалися. Почалося з сорока семи загиблих і вісімдесяти дев'яти сильно поранених, потім оцінка збільшилася до шістдесяти трьох загиблих і ста тридцяти поранених, а коли кількість загиблих зросла до ста сімнадцяти, цифри почали перевіряти та зменшувати. За остаточною оцінкою, коли були враховані всі, кого можна було врахувати, кількість загиблих виявилася нульовою. Невелику кількість людей було госпіталізовано з подряпинами, синцями й різними ступенями посттравматичного шоку, але окрім них постраждалих не було, якщо тільки хтось не мав інформацію про чиєсь зникнення.

Це було ще одним непоясненим аспектом цієї справи. Сила вибуху була достатньою для того, щоб залишити від передньої частини Другого Терміналу самі лише уламки, але попри це всім, хто був там на той момент присутній, або дуже пощастило вчасно впасти, або один з великих уламків захистив їх від падіння інших уламків, або ж ударну хвилю вибуху поглинув їхній багаж. Багажу вціліло дуже мало. У Парламенті були висунуті щодо цього певні питання, але не дуже цікаві.

Перш ніж Кейт Шехтер дізналася про все це й узагалі хоча б про щось, що відбувалося навколо неї, минуло два дні. Протягом цього часу вона тихо перебувала у власному світі, в якому, скільки сягало око, її оточували старі валізи зі спогадами про минуле, в яких вона нишпорила з великою цікавістю, а іноді дещо спантеличено. Точніше, приблизно кожна десята з тих валіз містила в собі яскраві, часто болісні або неприємні спогади про її минуле життя, а в інших дев'яти десятих, на подив Кейт, були пінгвіни. Оскільки вона збагнула, що бачить сон, то зрозуміла, що оглядає свій підсвідомий розум. Вона колись чула, ніби вважається, що люди користуються лише приблизно однією десятою свого мозку, і що ніхто не був певний, навіщо потрібні решта дев'ять десятих; але вона безумовно ніколи не чула припущень, що ця решта потрібна для збереження пінгвінів.

Поступово валізи, спогади та пінгвіни ставали нечіткими, білішали, розпливалися, потім перетворилися на білі розпливчасті стіни, а зрештою стали просто стінами, які були просто білими, а точніше жовтувато-зеленого відтінку білого, і вони утворили навколо неї маленьку кімнату.

У кімнаті була напівтемрява. Лампа біля