реєстрації Другого Терміналу в аеропорті Хітроу, вона не могла знайти столик реєстрації на свій рейс до Осло.

Якусь мить вона стояла на місці, дихаючи глибоко та спокійно й намагаючись не думати про Жана-Філіпа. Саме Жан-Філіп, як правильно здогадався таксист, був причиною її подорожі до Норвегії, але водночас саме він був причиною її переконання в тому, що Норвегія — не те місце, куди їй треба. Від думок про нього її голова почала коливатися, тому вона вирішила, що буде краще взагалі не думати про нього, а просто полетіти в Норвегію так, ніби вона в будь-якому разі збиралася туди летіти. А потім вона жахливо здивується, раптово зіткнувшись із ним у тому готелі, назву якого він написав на листівці, що наразі була в боковий кишені її сумочки.

Насправді вона дуже здивується, якщо взагалі знайде його там. Зі значно більшою ймовірністю вона знайде там його повідомлення, в якому він писатиме про те, що його несподівано викликали в Гватемалу, Сеул або на Тенерифе, і що він зателефонує їй звідти. Жан-Філіп був одним із найчастіше відсутніх людей, яких вона коли-небудь знала. У цьому він був неперевершений. Після того, як Люк став жертвою жовтого Шевроле, вона мала дивну залежність від досить пустих емоцій, які в неї викликали постійно змінювані самозакохані чоловіки.

Вона спробувала на мить відмежувати свій розум від усього цього і навіть заплющила на секунду очі. Вона побажала, щоб коли вона їх розплющить, перед нею був дороговказ «До Норвегії — сюди», за яким вона зможе просто піти, не маючи потреби більше ніколи думати ні про нього, ні про щось інше. «Напевно, саме так, — думала вона, продовжуючи свої попередні міркування, — і починаються релігії, і саме тому так багато сект шукають на новонавернених в аеропортах. Вони знають, що тут люди найбільш вразливі й спантеличені, готові прийняти будь-які вказівки».

Кейт знову розплющила очі та, звісно, розчарувалася. Але через секунду або дві в довгому потоці сердитих німців у незбагнених жовтих футболках на мить з'явився проміжок, у який вона мигцем побачила столик реєстрації на рейс до Осло. Повісивши на плече важку дорожню сумку, вона пішла туди.

У черзі до столика перед нею була лише одна людина, яка, як виявилося, мала шанси не потрапити в літак.

Це був великий чоловік, разюче великий і добре збудований — навіть професійно збудований — а ще він мав безумовно дивний вигляд, який Кейт не могла збагнути. Вона навіть не могла сказати, що саме в ньому було дивним, окрім того, що вона відчула миттєву потребу не додавати його до списку того, про що вона зараз думатиме. Вона згадала, як колись читала статтю про те, що центральний процесор людського мозку має лише сім регістрів пам'яті, а це означає, що якщо ви думаєте про сім речей одночасно, а потім думаєте ще про одну, то про одну з семи перших миттєво забуваєте.

В її голові промайнула швидка послідовність думок: чи встигне вона сісти в літак; чи це дійсно винятково кепський день або ж їй це тільки здається; про персонал авіакомпаній — чарівні усмішки та приголомшлива грубість; про магазини дьюті-фрі, які здатні брати за свої товари значно менші гроші, але загадковим чином не роблять цього; чи не написати їй статтю про аеропорти, яка могла б компенсувати витрати на цю подорож; чи не стане легше, якщо перевісити сумку з речами на інше плече; і, зрештою, попри всі її наміри цього не робити — про Жана-Філіпа, який сам-один був набором з щонайменше семи тем.

Чоловікові, що сперечався перед нею, місця в її думках не знайшлося. І лише коли з гучномовців аеропорту пролунало оголошення з останнім закликом до пасажирів, що летять до Осло, вона була змушена повернути свою увагу до того, що відбувалося перед нею.

Великий чоловік висловлював своє незадоволення тим, що йому не давали місце в першому класі. Щойно виявилося, що причиною цієї відмови була відсутність у нього квитка в перший клас.

Дух Кейт занепав до самих глибин її сутності й тихо стогнучи повзав там по дну.

А тепер з'ясувалося, що чоловік перед нею взагалі не мав жодного квитка, й відтоді суперечка легко почала змінювати тему на зовнішність дівчини-реєстраторки, риси її характеру, припущення щодо її предків, спекуляції про сюрпризи, які можуть чекати в майбутньому на неї та на авіакомпанію, на яку вона працює, і, зрештою, за щасливим випадком, мова зайшла про кредитну картку чоловіка.

У нього її не було.

Це спричинило новий виток суперечок, що стосувалися чеків і того, чому авіакомпанія їх не приймає.

Кейт кинула довгий вбивчий погляд на годинник.

— Перепрошую, — сказала вона, перебиваючи розмову. — А це довго триватиме? Мені треба встигнути на літак до Осло.

— Я зараз займаюся цим паном, — сказала дівчина. — Зачекайте, лише секундочку.

Кейт кивнула і ввічливо дозволила сплинути рівно одній секунді.

— Річ у тому, що цей рейс зараз уже відлітає, — сказала вона. — У мене лише одна сумка, я маю квиток, місце заброньоване. Це відніме у вас приблизно тридцять секунд. Мені дуже неприємно перебивати вас, але спізнитися на літак через ці тридцять секунд буде ще більшою неприємністю. Мова йде про справжні тридцять секунд, а не про тридцять «лише секундочок», які могли б затримати нас тут на всю ніч.

Дівчина-реєстраторка спрямувала на Кейт весь блиск своєї корпоративної губної помади, але перш, ніж вона встигла заговорити, великий білявий чоловік озирнувся, і вираз його обличчя дещо бентежив.

— Я теж хочу полетіти в Осло, — сказав він повільним, сердитим скандинавським голосом.

Кейт подивилася на нього. В аеропорті він виглядав абсолютно недоречним; а точніше, аеропорт навколо нього виглядав абсолютно недоречним.

— Що ж, — сказала вона, — зважаючи на поточне становище, туди не потрапить жоден з нас. Може, вам чимось допомогти? Яка причина затримки?

Реєстраторка посміхнулася їй чарівною усмішкою мерця й сказала:

— Наша авіакомпанія не приймає чеки, такі правила.

— А я приймаю, — сказала Кейт, дістаючи свою кредитну картку. — Візьміть гроші за квиток джентльмена звідси, а я візьму в нього чек.

— Добре? — додала вона великому чоловікові, який дивився на неї, поступово дивуючись.

Його очі були великі та блакитні; дивлячись у них, думалося про те, що вони за своє життя бачили багато льодовиків. Вони були надзвичайно зарозумілі, а ще… спантеличені.

— Добре? — швидко повторила вона. — Мене звати Кейт Шехтер. Дві «е», «ш», «х», «т», «р». Не пропустіть жодної літери, і тоді в банку не сперечатимуться, навіть якщо ці літери йтимуть не в тому порядку, бо правильний порядок вони й самі не знають.

Чоловік