Litvek: лучшие книги недели
Топ книга - Хватит быть славным парнем! Проверенный способ добиться желаемого в любви, сексе и жизни [Роберт Гловер] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Заячьи лапы (сборник) [Константин Георгиевич Паустовский] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Вторая мировая война [Уинстон Леонард Спенсер Черчилль] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Про девочку Веру и обезьянку Анфису. Вера и Анфиса продолжаются [Эдуард Николаевич Успенский] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Искатели неба. Дилогия [Сергей Васильевич Лукьяненко] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Шелкопряд [Роберт Гэлбрейт] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Склероз, рассеянный по жизни [Александр Анатольевич Ширвиндт] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Эссенциализм. Путь к простоте [Грег МакКеон] - читаем полностью в Litvek
Litvek - онлайн библиотека >> Брати Грімм >> Сказки для детей >> Казки >> страница 5
ніби злякався, і скрикнув:

— Це ж неймовірне, нечуване діло! Такого мені й не снилося! Але ще неймовірніш було б, якби ти перекинувся в якусь маленьку тваринку, ну, скажімо, в мишку. Ти, звісно, могутніший за всіх чарівників у світі, але таке, мабуть, і тобі не до снаги.

Чарівник аж розімлів від таких лестощів. [24]

— Авжеж, любий котику, я можу й це, — приязно сказав він, і перекинувся в мишку та й почав бігати по кімнаті. А кіт за мишкою, хапнув її з одного стрибка і вмить з'їв.

А тим часом король із графом та принцесою їхали собі неквапом далі й приїхали до великої луки.

— А чиє це сіно? — запитав король.

— Графове, — гукнули косарі, як навчив кіт.

— Гарний клапоть землі маєш, графе, — сказав король.

Потім приїхали до великої ниви.

— Гей, люди, а чиє це жито? — запитав король.

— Графове, — гукнули всі женці.

— О, графе, то й це ж неабиякий шматок земельки.

А тоді приїхали до лісу.

— Гей, люди, а чиї це дрова?

— Графські, — відповіли дроворуби. Король здивувався ще дужче і сказав:

— Та ви багатий чоловік, графе. Я й не знав, що в моєму королівстві є такі розкішні ліси.

Нарешті приїхали вони до палацу.

Кіт уже стояв на сходах, і тільки–но карета зупинилась унизу, прискочив, відчинив дверцята і мовив:

— Ваша величносте, прошу вступити до палацу мого господаря — графа. Його така честь зробить щасливим на все життя.

Король вийшов з карети і не міг надивуватися розкішним палацом, що був, може, більший і прекрасніший, ніж його власний. А граф повів королівну в залу, що аж засяяла від золота й самоцвітів.

А потім граф одружився з королівною, і коли помер її батько, сам став королем, а кіт — першим міністром при ньому.

 

 

БРЕМЕНСЬКІ МУЗИКАНТИ

Один чоловік мав осла, який багато років покірно возив йому лантухи до млина. Та під старість сили покинули осла, і він став нездатний до роботи. Тоді господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати. Зрозумів осел, що лихим вітром віє, втік від господаря та й подався до Бремена. Там думав він стати вуличним музикою. От пройшов він трохи і бачить — лежить при дорозі пес–гончак, висолопив язика і насилу дихає, наче після важкої гонитви.

— Агов, Хапку, чого ти так важко сопеш? — запитав осел.

— Ох, — відповів пес, — старий я став, що не день, то більш занепадаю на силі, на полювання ходити вже не можу, от мій хазяїн і надумав мене вбити. А я втік од нього. Але як же мені тепер на хліб собі заробити?

— Знаєш що, — сказав осел, — я йду ось до Бремена, хочу там стати музикою. Гайда зі мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютні, а ти битимеш у барабан.

Пес радісно погодився, і вони пішли далі разом. Недовго вони йшли, коли дивляться — сидить при дорозі кіт, і такий сумний, наче три дні не їв нічого. [26]

— Ось і кіт–воркіт! — гукнув осел. — Гей, старий воркоте, чого скривився, наче середа на п'ятницю?

— А чого ж мені веселому бути? — відповів кіт. — Постарів я, зуби затупились, уже радніший би на лежанці погрітися, ніж ганятися за мишами, — от хазяйка, бач, і надумала мене втопити. Я ледве втік од неї. І що тепер мені робити? От коли б хто дав добру пораду.

— Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні концерти, от і станеш вуличним музикантом.

Котові це сподобалося, і вони пішли далі втрьох. Ось ідуть троє втікачів повз одну оселю, а там на воротях сидить півень і кукурікає, аж луна розлягається.

— Чого розкукурікався, наче тебе ріжуть? — запитав осел. — Що там таке сталося в тебе?

— Та це я кукурікаю на гарну годину, — відказав півень, — бо завтра неділя, завітають гості, і наша господиня звеліла куховарці відрубати мені ввечері голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я і горлаю, поки ще можу.

— Слухай, гребенястий, — мовив осел, — ходімо з нами в Бремен. Все–таки краще, ніж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як підеш із нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.

Півневі сподобалася рада, і вони вже учотирьох рушили далі.

Але Бремен був далеко, за один день не дійти. Надвечір вони добулися до великого лісу і вирішили там переночувати. Осел і пес лягли під великим деревом, кіт заліз на гілля, а півень вилетів на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечніше. [27]

Але перш ніж заснути, він пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світельце. Він гукнув до своїх товаришів, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно світло.

— То чого ж ми тут сидимо? — сказав осел. — Ходімо туди, бо притулок під деревом зовсім нікудишній.

Пес додав, що на вечерю не завадило б кілька маслаків та трохи м'яса на них, і друзі вирушили в дорогу, туди, де блимало світло. Що ближче вони підходили, то все яснішало, більшало те світло, аж нарешті опинилися біля розбійницького дому — це тут так яскраво світилося.

Осел, як найбільший серед них, підійшов до вікна і заглянув у дім.

— Ну, сірий, що ж там видно? — запитав півень.

— Ого, що я бачу! — відповів осел. — Стіл накритий білою скатертиною, на столі предобрі наїдки й напої, а навколо сидять розбійники і п'ють–їдять собі.

— От би й нам так! — сказав півень.

— Добре було б, що й казати! — погодився осел.

І почали вони радитись, як їм звідтіля розбійників прогнати. Думали, думали і нарешті придумали: осел передніми ногами стане на підвіконня, пес вискочить на осла, кіт — на пса, а півень злетить котові на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: осел ревів, пес гавкав, кіт нявчав, півень кукурікав. Потім усі як гукнуть крізь вікно в кімнату, аж шибки забряжчали.

Від цього ґвалту перелякані розбійники посхоплювалися з–за столу, бо думали, що то якась мара, і, до краю перелякані, дременули в ліс. [28]

А наше товариство посідало собі за стіл і почало напихатися так, ніби хотіло наїстись на цілий місяць.

Коли ті четверо музикантів наїлись, то погасили світло і полягали спати, кому де зручніше. Осел ліг на купі гною, пес — за дверима, кіт — на припічку біля теплого попелу, а півень — на сідалі. А що в дорозі всі добре натомилися, то скоро міцно поснули.

Десь після півночі розбійники побачили здалеку, що світло в домі погасло і все начебто затихло, то отаман і каже:

— Та чого ми полякалися?

І послав одного глянути, що там у домі робиться.

Той пішов і роздивився, що біля хати все тихо, зайшов на кухню засвітити світло, побачив, як у темряві світяться котові очі, і подумав, що то дві жарини. Тоді взяв сірника і хотів запалити та й тицьнув коту в око. Але кіт таких жартів не любив. Він стрибнув розбійнику просто в обличчя, засичав, почав дряпатись. Розбійник страшенно злякався, кинувся навтікача, а за дверима пес схопився й угородив йому зуби в ногу. Розбійник — надвір, а тут осел як