Litvek: лучшие книги недели
Топ книга - Прорицательница. Академия мертвых душ [Матильда Старр] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Зимний солдат [Дэниел Мейсон] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Зависимые друг от друга [Аня Курупова] - читаем полностью в Litvek
Litvek - онлайн библиотека >> Ернст Теодор Амадей Гофман >> Сказки для детей >> Чужа дитина >> страница 4
щосили накручувати чоловічка з арфою. Та враз арфа тріснула й розпалася в друзки. Музика стояв, опустивши поламані руки.

— Ох, що я наробив! — вигукнув Фелікс. — Сердешний музика!

— Сердешний музика! — забідкалася й Крістліб. Фелікс трохи помовчав, розглядаючи поламану іграшку, а тоді сказав:

— Це був дурний, нікчемний музика, він не вмів до пуття грати, а кланявся, наче той наш брат у шароварах. — І Фелікс закинув невдатного музику далеко в кущі. — От мисливець — не рівня йому, — повів далі він. — Цей добре стріляє, завжди влучає в ціль.

І Фелікс почав муштрувати свого мисливця. Так минула якась хвилина, а тоді він сказав:

— Та й дурний же цей стрілець, усе смалить у ціль, а тато казав, що для справжнього мисливця це не діло. Він має стріляти в оленів, сарн, зайців і влучати в них, хоч би як вони бігли. Годі йому стріляти лише в ціль! — І Фелікс розламав ціль, виставлену перед мисливцем. — А тепер стріляй у ліс.

Та хоч скільки він смикав за ниточку, руки в маленького мисливця висіли, як перебиті. Більше той не прикладав рушниці до плеча й не стріляв.

— Ха-ха-ха, — засміявся Фелікс, — у ціль, у кімнаті, ти вмієш стріляти, а в лісі, де місце справжньому мисливцеві, в тебе нічого не виходить. Мабуть, також боїшся собак і, коли якийсь надбіжить, чкурнеш зі своєю рушницею, як наш брат у шароварах і з шаблею! Кому ти, дурню, потрібний такий! — І Фелікс закинув мисливця слідом за музикою далеко в кущі. — А тепер трохи побігаймо, — запропонував він Кристліб.

— Добре, Феліксе, — погодилась сестра, — і хай із нами біжить моя лялька, ото буде цікаво!

Вони взяли за руки ляльку, кожне зі свого боку, та й побігли поміж кущами на пагорб, а далі знов униз, аж до ставу зарослого по берегах очеретом. Той став також належав панові Тадеусові фон Бракелю, і він на ньому часом стріляв качок. Тут діти зупинилися, і Фелікс сказав:

— Ану гляньмо добре, в мене ж є рушниця, хтозна, чи не вполюю я в очереті качку, як тато.

Але тієї миті Кристліб скрикнула:

— Ой лишенько, що сталося з моєю пречудовою лялькою!

І справді, на ляльку було шкода глянути. Ні Кристліб, ні Фелікс біжачи не зважали на неї, і її вбрання геть подерлося об гілля. Навіть ноги поламалися. Від милого воскового личка також мало що залишилося, воно було подряпане й бридке.

— Ой, лялечко моя, лялечко, ти ж була така гарна! — забідкалася Кристліб.

— От бачиш, який непотріб нам привезли ті наші родичі. Ця твоя лялька — дурне одоробало, не вміє навіть бігати, зразу обдерлася й подряпалась, — сказав Фелікс. — Ану, дай її сюди.

Кристліб сумно дала братові покалічену ляльку і зразу ж зойкнула:

— Ой-ой-ой!

Бо Фелікс, не довго думаючи, пошпурив її в ставок.

— Не жалкуй за нею, — сказав він сестрі, — вона того не варта, ось я застрілю качку й дам тобі найкращі пір'їни, які тільки знайдуться на крилах.

Тієї миті в очереті щось зашурхотіло, і Фелікс квапливо приклав до плеча дерев'яну рушницю, та зразу ж опустив її і задумливо озирнувся довкола.

— Я й сам, нівроку, дурний, — тихо мовив він. — Щоб стріляти, потрібні порох і свинець, а де вони в мене? Та й хіба б я міг насипати пороху у свою дерев'яну рушницю? І взагалі, нащо мені ця дерев'яна цяцька? І цей ніж? Теж дерев'яний! Він ані ріже, ані коле. І шабля нашого брата в перших напевне була дерев'яна, тому він і не міг витягти її з піхов, коли злякався Султана. Я вже помітив, що наш вельможний брат у шароварах тільки хотів повеличатися, буцімто його іграшки такі гарні, а насправді вони ні на що не придатні.

І Фелікс викинув рушницю, ножа, а тоді й патронташ у ставок. А все-таки Кристліб жалкувала за лялькою, та й Феліксові, хоч як він бадьорився, було трохи прикро.

Вони тихенько пішли додому. І мати, побачивши їх, спитала:

— Діти, а де ж ваші іграшки?

Фелікс щиро розповів, як його обдурили з мисливцем, музикою, рушницею, ножем і патронташем, а Кристліб — з лялькою.

— Ох, які ж ви, діти, дурні, вам таких гарних, тендітних іграшок хоч і в руки не давай, не вмієте ви їх глядіти, — трохи сердито мовила пані фон Бракель.

Зате пан фон Бракель був вочевидь задоволений тим, що почув від Фелікса. Він сказав:

— Не лай дітей, я навіть радий, що вони спекалися тих чужих їм цяцьок. Вони лише бентежили їх і збивали з пантелику.

Ні мати, ні діти до пуття не зрозуміли, що означали ці батькові слова.

ЧУЖА ДИТИНА

Фелікс і Кристліб із самого ранку побігли до лісу. Мати наказала їм довго там не баритись, а вертатися додому й більше сидіти над письмом і читанням, щоб вони знов не осоромилися перед графом, як він другого разу приїде до них.

— Ми лише годину побігаємо, пострибаємо, та й назад, — пообіцяв Фелікс.

Діти зразу ж почали гратися в собаку й зайчика, але й ця гра, і всі інші, які вони заводили, дуже швидко набридали їм. Вони самі не знали, чому так виходило, що саме сьогодні з ними раз по раз траплялася якась халепа. То вітер зірвав із Фелікса кашкета й заніс у кущі, то він, біжачи, перечепився й упав долілиць, то Кристліб чіплялася сукнею об терновий кущ або натикалася ногою на гострий камінь так, що аж зойкала. Скоро вони кинули свої ігри й похмуро попленталися лісом.

— Доведеться вертатись додому й сидіти в кімнаті, — сказав Фелікс, але не пішов далі, а сів на траву в затінку великого, гарного дерева.

Кристліб зробила те саме. Вони сиділи, зажурені й невдоволені, і мовчки дивилися перед собою.

— Ох, — тихо зітхнула нарешті Кристліб, — якби нам знов хтось дав такі гарні іграшки, як у нас були!

— Однаково з них би не було пуття, — буркнув Фелікс, — ми б їх знов поламали й попсували. Послухай, Кристліб, мабуть, мама правду казала. Іграшки були добрі, тільки ми не вміли їх глядіти, а все тому, що ми невчені.

— Твоя правда, Феліксе, — погодилася Кристліб, — якби ми знали всього стільки напам'ять, як ті наші вичепурені брат і сестра, то ти б не викинув у ставок своїх мисливця та музику і мою гарненьку ляльку! Ох, які ми невчені, які нерозумні!

І вона гірко заплакала.

Фелікс приєднався до неї. Вони сиділи й голосили, аж луна йшла лісом.

— Бідні ми, бідні, які ми невчені!

Та раптом вони перестали плакати і вражено спитали одне одного:

— Бачиш, Кристліб?

— Чуєш, Феліксе?

З найглибшого затінку темних кущів навпроти них полилося якесь дивне сяйво, ніби срібне місячне проміння, й відбилося на листі, що затріпотіло з радощів, а до шелесту лісу долучилися чарівні звуки, наче вітер торкнувся струн арфи і збудив акорди, які дрімали в них. Дітей опанував дивний настрій, їхнє горе де й ділося, але на очі їм наверталися сльози від якогось солодкого, незнаного досі смутку.