Панна Скюдері

На вулиці Сент-Оноре стояв будиночок, де мешкала Мадлен Скюдері^[1], відома своїми вишуканими віршами й тим, що вона здобула велику ласку в Людовіка XIV та маркізи Ментенон^[2].

Одного разу пізно вночі — це було десь восени 1680 року — в двері того будиночка хтось так затарабанив, що аж луна пішла в сінях. Батіст, що був у панни Скюдері за кухаря, служника й воротаря заразом, з дозволу господині подався за місто на весілля до своєї сестри, і за будиночком наглядала сама лише покоївка Мартіньєр. Коли вона почула те грюкання в двері, то найперше подумала, що Батіста немає і вони з господинею залишені напризволяще, потім пригадала всі ті випадки в Парижі, коли злодії виламували двері, обкрадали та вбивали людей, і вирішила, що до них напевне добиваються злочинці, яких спокусив цей будиночок на відлюдді, і якщо вона впустить їх, господині буде велика кривда. Тому Мартіньєр не виходила зі своєї кімнати, тремтіла зі страху й проклинала Батіста разом з весіллям його сестри.

А в двері все стукали, і їй здалося, що, коли той стукіт на мить припинявся, чийсь голос вигукував:

— Відчиніть ради Христа-Бога, відчиніть-бо! Їй стало ще страшніше. Нарешті вона схопила свічник із запаленою свічкою, спустилася вниз і справді виразно почула голос:

— Та відчиніть же ради Христа-Бога!

«Далебі грабіжник так не говорить, — подумала Мартіньєр. — Хтозна, може, за ним женуться і він шукає сховку в моєї господині, бо вона любить робити людям добро. Та обережність не завадить!» Вона відчинила віконце й спитала, хто там серед ночі так гупає в двері, що переполохав увесь будинок. Мартіньєр узагалі мала низький голос, а тепер ще й намагалася, щоб він якомога більше скидався на чоловічий. У тьмяному місячному світлі, що саме пробилося крізь темні хмари, вона побачила високу постать у ясно-сірому плащі й крислатому капелюсі, насуненому на самі очі. Вона голосно, щоб чути було надвір, гукнула:

— Батісте, Клоде, П'єре, вставайте лишень і подивіться, що там за ледащо хоче виламати нам двері!

Але знизу хтось лагідно, майже благально озвався:

— Ох, люба Мартіньєр, я впізнав вас, хоч ви й пробуєте змінити свій голос, і знаю, що Батіст подався за місто і вдома лишилися тільки ви з господинею. Впустіть мене, не бійтеся. Мені конче треба поговорити з панною Скюдері.

— Та що ви! — відповіла Мартіньєр. — Думаєте, моя господиня захоче говорити з вами серед ночі? Хіба ви не знаєте, що вона давно вже лягла? Перший сон найсолодший, у такому віці потрібний, і я нізащо в світі не піду її будити.

— Я знаю, що ваша господиня саме відклала рукопис роману «Клелія», над яким невтомно працює, і почала писати вірші, бо хоче прочитати їх завтра в маркізи Ментенон, — почулося знизу. — Благаю вас, люба Мартіньєр, згляньтеся на мене й відчиніть двері. Знайте ж: ідеться про порятунок нещасного від загибелі, його честь, воля й життя залежать від того, поговорить він з панною Скюдері чи ні. Вона довіку не пробачить вам, коли взнає, що ви жорстоко прогнали від дверей нещасного, який прийшов просити в неї допомоги.

— Але чого ж ви шукаєте допомоги в моєї господині такої пізньої години? Приходьте завтра в звичайну пору, — мовила Мартіньєр.

Та знизу їй відповіли:

— Хіба доля вибирає час і годину, коли нещадно влучає в когось, мов блискавка? Хіба людина відкладатиме, якщо її можуть урятувати лічені хвилини? Відчиніть двері, не бійтеся нещасного, безборонного, покинутого всіма, гнаного й цькованого лихою долею, що прийшов благати вашу господиню, щоб вона відвернула від нього близьку небезпеку!

Мартіньєр почула, як на цьому слові чоловік унизу застогнав і схлипнув. Його лагідний молодий голос промовляв до самого серця. Глибоко зворушена, вона, більше не вагаючись, принесла ключа.

Тільки-но Мартіньєр відімкнула двері, як чоловік у плащі кинувся повз неї до сіней і несамовито крикнув:

— Ведіть мене до панни Скюдері!

Нажахана Мартіньєр підняла вище свічник і в миготливому світлі побачила смертельно бліде, страхітливо скривлене обличчя юнака. Коли він пустив поли плаща, з-під нагрудника блиснуло руків'я кинджала — і покоївка мало не впала з ляку. Юнак обпік її палючим поглядом і крикнув іще гучніше, ніж перше:

— Кажу вам, ведіть мене до своєї господині!

Тепер Мартіньєр остаточно впевнилась, що панні Скюдері загрожує страшна небезпека, і любов до ласкавої господині, яку вона шанувала, мов добру, ніжну матір, спалахнула ще дужче в її серці й збудила в ньому, несподівано для неї самої, силу й відвагу. Вона кинулась до відчинених дверей, що вели до покоїв господині, швидко зачинила їх, стала на порозі і твердо, рішуче сказала:

— Надворі ви жалібно просилися в дім, а тепер так шалієте, що, бачу, я дарма зглянулась на нас. Я не пущу вас до своєї господині, і ви тепер не поговорите з нею. Якщо у вас нема нічого поганого на думці, якщо ви не боїтесь денного світла, то приходьте завтра ще раз і розповісте їй про свою справу. А тепер геть звідси!

Юнак тяжко зітхнув, затримав на Мартіньєр свій страшний погляд і взявся за руків'я кинджала. Сердешна покоївка подумки доручила свою душу богові, але не зрушила з місця і сміливо дивилась у вічі напасникові, дедалі щільніше притискаючись спиною до дверей, якими той тільки й міг попасти до панни Скюдері.

— Кажу вам, пустіть мене до своєї господині! — знов крикнув юнак.

— Робіть що хочете, — мовила непохитна Мартіньєр, — а я не зійду з місця. Докінчуйте злочин, який уже почали, але й вас чекає ганебна смерть на Гревській площі^[3], так само як ваших спільників.

— Ох, Мартіньєр, ви правду кажете! — простогнав юнак. — У цьому плащі і з кинджалом я таки скидаюся на підступного грабіжника і вбивцю. Проте мої спільники не страчені, о ні, не страчені!

З цими словами він, пронизуючи перелякану покоївку лютим поглядом, вихопив кинджал.

— Господи! — зойкнула Мартіньєр, чекаючи смертельного удару, але тієї миті з вулиці долинув брязкіт зброї і цокіт копит. — Сторожа… сторожа! Пробі, рятуйте! — закричала вона.

— Недобра жінко, ти хочеш занапастити мене… Тепер усе пропало, пропало!.. На! На! Віддай своїй господині це сьогодні… Або завтра, як хочеш… — тихо промурмотів юнак, вихопив у Мартіньєр свічник, загасив свічку й тицьнув їй У руки якусь скриньку. — Задля спасіння своєї душі віддай це панні Скюдері! — вигукнув він і вибіг з будинку.

Мартіньєр, що таки впала на підлогу, важко підвелася, навпомацки дочвалала до кімнати і, геть знеможена, не здатна навіть крикнути, опустилася в крісло. Враз вона почула, як забряжчав ключ, залишений нею у вхідних дверях.

Хтось замкнув двері зсередини і