роздовбая.

— От дивись, — часто казала вона йому за сніданком, — дев’ять років ти бив байдики в школі. І що? Що ти збираєшся робити далі? Ховатимешся в мене під спідницею?

— Ма, — мимрив Сява, — яка спідниця? Ти феміністка, ти все життя в штанях. Баті он заїхала праскою, коли він оце востаннє приходив. Мене теж не любиш. Ну яка спідниця?

Мама зітхала й починала лобову атаку.

— Славік, — казала вона, — твій батько мудак і жеребець. Та зараз мова не про нього, а про тебе. Я не хочу, щоб ти був такий, як він. Тому й питаю: чим ти будеш займатись по життю, чим будеш заробляти? Ти, головне, придумай, а я тобі на перших порах поможу грошима. Не сиди без діла. Добре?

— Добре, — буркав Сява й брав пару тижнів на роздуми, намагаючись підійти до справи по-серйозному.

— Ма, — приходив він до неї по тому, — я, кажись, придумав.

— Викладай, — кивала вона.

І Сява намагався викласти все якомога чіткіше.

— Ма, — казав він, — я прочитав кілька підручників з маркетингу… І там всі говорять, що в бізнесі головне — емоції. Є емоції, значить, є бізнес. Бізнесу без емоцій гайки.

— Ближче до діла, — починала дратуватись мама, шукаючи ключі від пригнаного з Польщі «фольксвагена».

— От, — казав Сява, — бачиш, ти вже нервуєш. Значить, я викликаю в тебе емоції. Правду там пишуть.

Основна ідея Сяви полягала в тому, щоб продавати емоції, тобто не те щоб продавати, а скоріше — розстрілювати. Він хотів відкрити на набережній тир, але не простий тир, а, як він говорив, «емоційний».

— Уяви, мам, приходить у тир мужик і каже: «В мене теща сука, жити не дає, дихати не можу, гризе мене, як бобер молоду березу…» А я йому: «В тебе є її фотка?» Він приносить мені фотку, я її швиденько проектором у повен зріст на стіну, а потім він по ній пуляє! Це буде бомба! Гроші лопатою гребтимем!.. Шо скажеш?

Мама лиш мовчки зиркала на праску.

Літо тим часом добігало кінця, і треба було щось вирішувати. Сява вирішувати не поспішав, відповідно, вибір за нього зробила мама-феміністка, після чого він іще два з половиною роки протирав штани в технікумі, так і не ставши агрономом.

— Ти, головне, довчись, — казала йому мама. — Отримаєш диплом, я тебе прилаштую в одну контору по знайомству, будеш помічником директора. Контора надійна, завжди буде на плаву. Вони возять по морю турецькі овочі. Будеш на закупках, тому читай більше про овочі, малий. Ти повинен у них тямити.

— Ма, — хнюпився Сява, — овочі — це не зовсім те, чим би я хотів займатись. Овочі не викликають у мене емоцій.

* * *

З технікуму Сяву вигнали після того, як він показав своєму науковому керівникові перший розділ диплома. Тема звучала приблизно так: «Використання конопель у народному господарстві». Починався диплом красивою й правильною фразою: «Коноплі (маріхуана) — це однорічна трав’яниста рослина родини конопляних (Cannabaceae)». Перший і другий параграфи були витримані в межах аграрної етики й моралі, а от далі Сява відійшов від плану наукового керівника вбік власних наукових інтересів: передостанній параграф називався «Порівняння індіки та сатіви за психотропними властивостями», а останній — «Симптоми й особливості інтоксикації канабіноїдами». Усе, може б, і обійшлося, якби Сява не піддався емоціям. Обговорюючи з науковим керівником передостанній параграф, він, ніби який татарин на Ай-Петрі, запропонував провести дегустацію. Науковий керівник погодився майже без вагань. За дегустацією їх і застукав на курилці завкаф — почесний громадянин міста й кавалер медалі «За освоєння цілинних земель»… Сяву викинули на вулицю того ж таки дня. Наукового керівника залишили, але ціле півріччя ганьбили на щотижневих педрадах.

Отак мамина ідея пов’язати Сявине майбутнє з овочами накрилась мідним тазом. Правда, уже за кілька тижнів мама дістала підроблений диплом випускника медінституту, тож її син став працювати в санаторії. Сяву прикріпили до процедурної, і вже невдовзі він опанував таку дивовижу, як душ Шарко.

* * *

Місцевий сантехнік Василич завів Сяву до кабінету. Сява був у білому халаті й сором’язливо переступав з ноги на ногу.

— На, — сказав Василич і вручив Сяві шланг, приєднаний до пульта з кількома кранами й кнопками. — Осьо кран з холодною водою, а осьо з гарячою. Цьою ось хернею регуліруєш давлєніє — од трьох до чотирьох атмосфер. Цель должна стоять на растоянії чотирьох метрів, іначе покалічиш. Всьо, пішов я товчок справлять. У мене там гавно на шостому етажі плава…

І Сява став чекати. Десь за півгодини у двері постукали.

— Да-да, — відповів Сява поважно.

До кімнати зайшла жінка. Важила вона кілограмів сто сорок, та Сява злякався аж тоді, як вона стала роздягатись. Роздяглась до купальника, залізла в щось, що нагадувало душову кабінку, і повернулась до Сяви сракою. Панікуючи, Сява чомусь подумав, що з її купальника можна було б пошити нехерове вітрило… Аби не випробовувати долю, Сява відкрутив кран з холодною водою й поставив вентиль на чотири атмосфери, як і казав Василич. Шланг захрипів. За мить він видав потужний струмінь, що врізався в товстелезну сідницю, вибивши в целюліті ямку. Сява провів шлангом угору, потім униз — на сідниці лишилась продовгувата вм’ятина. Тітка тим часом задоволено порохкувала.

* * *

Перші два місяці роботи докорінно змінили Сявину психіку. На початку третього він був близький до божевілля. Целюлітні жінки з якогось дива йому довіряли. Довіряли й розказували про свої проблеми. Він мовчки слухав — їм було цього досить. Серед його постійних клієнток опинилась і шкільна географічка Тамара Миколаївна.

— Славік, — говорила вона, — ти думаєш, я оце від хорошого життя на душ записалась, витрачаю свої вчительські копійки, принижуюсь перед бувшим учнем? Нє, Славік, це не від хорошого життя. Я своєму чоловікові завжди подобалась, аж доки в нього там щось не заладилось на заводі.

Сява не зовсім розумів, як любов до жінки може залежати від проблем на заводі, та все одно казав:

— Тамара Миколаївна, все у вас буде добре, от побачите.

— Де вже там, — зітхала вона. — Звідки тому добру взятись? Ти от послухай. Приходить він із заводу, злий такий. Я йому тарілку борщу, а він мені: гівняний борщ. Я йому: сам ти гівняний. А він як грюкне кулаком по столу, як закричить: ти, кричить, тільки собі їдло нормальне готуєш, он яка жирнюча, а я… я що, на нормальний борщ не заслуговую? Ну, я йому ту тарілку на голову хлюп. Він як скочить, як кинеться до мене, а я його візьми та й штовхни… То він так — брик і вдаривсь головою об батарею… І все. Розумієш, Славік. Нема сім’ї, спимо по різних кімнатах. Не говоримо тижнями. Він на