батька й матері про те, на кого йому вчитися — на ремісника, землеміра чи священика,— викликали в нього усмішку. Але доля не всміхалась йому у відповідь. Ранні рукописи згоріли в розбомбленій батьківській квартирі. А втім, Белль і не шкодував за ними, бо вважав, що не в них було закладено основи його літературного стилю, а в тих листах, які він цілих шість років посилав із фронту своїй нареченій, згодом дружині Аннемарі. Та навряд чи військова цензура дозволяла їм стати вправами вільного письменника. Крім того, хоч Белль служив телефоністом, жодного разу не вистрілив і згадував про свій карабін лише тоді, коли фельдфебель лаяв його, що карабін знов не почищений, він був солдатом з усіма наслідками, які з цього випливають.

У солдатах йому щастило й не щастило — все залежить від того, як на це подивитись. Він побував у Польщі, у Франції, довго й тяжко хворів на дизентерію. З літа 1943 року перебував на Східному фронті — в Криму й під Одесою. Був кілька разів і досить серйозно поранений, лежав у госпіталях у Румунії та Угорщині. Одне слово, його, мов тріску, крутила водоверть війни. Так тривало до літа 1944 року. А потім Белль починає по-своєму втручатися в хід подій. Кінець війни вже не за горами, і перемагає бажання протриматися й вижити. Від такого бажання не гріх було б і відмахнутися, як від суто шкурницького, коли б ішлося не про Белля (ні, не про майбутнього знаменитого письменника, а про колишнього хлопчика, що «просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду»).

З підробленим наказом про відрядження Белль їде до Меца, а звідти, виклопотавши справжнє відпускне свідоцтво,— додому. Так починається його «швейкіана», що тривала мало не три чверті року. Пригадуєте, як герой Ярослава Гашека, бравий вояк Швейк, простував через усю Богемію до Чеських Будейовіц, не кваплячись приєднатися до своєї частини? Наслідував Белль і приклад іще одного гашеківського героя, однорічника Марека, що всіма силами намагався занедужати й таким чином уникнути геройської смерті в окопах. Так само й Белль — дружина впорскувала йому ліки, від яких страшенно підскакувала температура.

У немічній і через те ліберальній габсбурзькій монархії такі люди, як Швейк і Марек, не дуже ризикували. Щодо Белля, то його «швейкіана» своєю смертельною небезпекою нагадувала «російську рулетку»; в «Листі до моїх синів» він розповів про унтер-офіцера Шміца, що його «розстріляли як дезертира за кілька сотень метрів від батьківського дому». А проте Белль не припиняв своєї «гри», то втікаючи з частини, то повертаючись до неї, щоб знов дістати потрібні папери (нацистська бюрократична машина вже працювала з перебоями — не так навіть розхитавшись, як засліплена власною безцільністю). Часом він перегравав, ніби кидаючи виклик долі: скажімо, коли дезертирував тільки заради того, аби відвезти додому випадково роздобутий цукор. Очевидно, йому потрібен був не ризик, який лоскоче нерви, а нагода ще і ще раз упевнитись, що всупереч усьому він має дещицю особистої свободи, дарованої аутсайдерством.

Повоєнне життя в Белля склалося по-справжньому щасливо — певна річ, якщо зважити на загальне невтішне тло. В американському полоні він пробув недовго, якийсь час навчався в Кельнському університеті, працював у статистичному управлінні. Ну й, звичайно ж, одразу почав писати. Перші його оповідання побачили світ у 1947 році, отож роками боротися хоча б за якесь визнання (як колись було з Ернестом Хемінгуеєм) йому не довелося. У 1951 році Белль уже міг дозволити собі відмовитися від побічних заробітків; він став літератором професійним.

На цьому критики звичайно завершували виклад біографії письменника й переходили до творчості. Проте в біографії Белля є іще щось таке, про що слід нагадати.

Сходження на літературний Олімп тривало: збільшувалися тиражі його книжок, зростала їхня популярність серед читачів, добробут автора досяг того рівня, що межував з багатством. До 60-х років Белля уже вважають першим письменником ФРН. Більшість критиків ставить його навіть поперед Гюнтера Грасса, який 1959 року надрукував роман «Бляшаний барабан», що мав грандіозний успіх. Те, що в давнину говорили в нас про генералів та вельмож («кавалер усіх російських і багатьох іноземних орденів»), можна сказати про Белля, тільки замінивши слово «орден» словами «літературна премія». А в 1972 році він став також і Нобелівським лауреатом. Ще раніше, 1969 року, його обрали головою німецького пен-центру, 1972 року — президентом міжнародного пен-клубу. Здається, не залишалося вже почесних посад, титулів, нагород, якими його не вшанували б...

Отже, сходження на Олімп відбулося. Не було тільки олімпійця: він із Белля вочевидь не вийшов. Насамперед через уже згадану особисту скромність, якусь нездоланну (хоч і зовсім позбавлену самоприниження) соромливість. Белль не вмів і не бажав нікого й нічого «репрезентувати», і в цьому своєму небажанні, в цьому невмінні був цілком природний, як і тоді, коли просто-таки не зміг вступити до гітлерюгенду. Він пройшов свій життєвий шлях, так і не давши нікому створити довкола себе хоч би сякий-такий міф, хоч би бліденьку легенду. Мабуть, найпереконливіше свідчення цьому — його могила. У невеличкому селищі Мертен, що лежить між Бонном і Кельном, на кладовищі стоїть простий дерев'яний хрест. На ньому напис: «Генріх Белль. 1917—1985». Хрест трохи розмальовано в лубочній, але зовсім не яскравій манері. А розмалював його син письменника Рене, художник за фахом.

Олімпійця з Белля, однак, не вийшло не тільки через його соромливість. Причина тут і у властивій Беллеві незгідливості, його нездатності припускатися будь-яких компромісів із совістю. Цей лагідний чоловік нерідко бував на диво незгідливим саме завдяки своїй терпимості, своїй неупередженості.

Наприкінці 60 — на початку 70-х років рух так званих «нових лівих» досяг свого апогея. Уся Західна Європа, зокрема й ФРН, була охоплена студентськими заворушеннями. Різко активізували свою діяльність і терористичні групи, що вважали зухвалі пограбування та вбивства засобом боротьби з капіталізмом. Найвідоміша серед них була група Баадера — Майнгоф. За нею полювала вся поліція, вся служба безпеки; преса створила з її членів той «образ ворога», який наводив на міщанина жах і заразом кидав його в стан спраглого крові шаленства. І Белль (газетна критика вже зробила була з нього такого собі мудреця, що стоїть «над сутичкою») висловився за те, щоб навіть на Андреаса Баадера та Ульріку Майнгоф подивитись як на людей, а не як на породження пекла,— подивитися й спробувати їх зрозуміти. Й одразу все навколо Белля змінилося: його звинуватили в потуранні терористам, газети