звичайно, помітили в тій шафі стилю модерн сім чи вісім несподіваних назв: вірші Брехта, Гельдерліна й Тракля, два томики прози Кафки й Клейста, два томи Толстого («Воскресіння» і «Анна Кареніна») —і всі ті сім чи вісім книжок зачитані до дірок, що додавало честі їхнім авторам і, безперечно, сподобалося б їм, такі зачитані, що їх безліч разів латано — не дуже вправно — найрізноманітнішими клеями й липкими стрічками, а деякі просто стягнено гумкою, щоб не розпалися. Пропозиції подарувати їй нові видання тих авторів (на різдво, іменини, день народження і т. д.) Лені відхиляє з майже образливою рішучістю. Тут авт. дозволяє собі одне зауваження, що виходить за межі його компетенції: він твердо переконаний, що в Лені там стояли б і деякі томики прози Беккета, коли б вони в той час, як на неї мав іще вплив її літературний порадник, уже з'явилися друком або були йому відомі.

Крім тих уподобань Лені, про які ми вже сказали,— викурювати щодня вісім цигарок, з'їдати смачний, хоч і помірний сніданок, втішатися двома Шубертовими п'єсами для піаніно, милуватися зображеннями органів людського тіла, серед них і кишок, і віддаватися ніжним думкам про свого сина Лева, що тим часом сидить у в'язниці, Лені ще любить танці. Вона завжди була палкою прихильницею танців (що одного разу стало її лихою долею, бо через танці вона безповоротно зробилася власністю неприємної їй родини Пфайферів). Але куди може йти на танці сорокавосьмирічна самітня жінка, яку середовище ладне відправити в газову камеру? В молодіжні танцювальні зали, де її сприйняли б як секс-бабусю, а може, й згвалтували б? Ще танці бувають на парафіяльних святах, але вони для Лені також заказані, бо вона з чотирнадцяти років не ходить до церкви. Якби Лені знайшла когось із своїх товаришок з часів молодості, крім Маргрет, якій, мабуть, танці будуть заказані довіку, то її, певне, затягли б на якусь вечірку із стриптизом чи з обміном партнерами,— хоч вона й не має партнера,— і Лені вчетверте в житті почервоніла б. Бо вона досі червоніла тричі в житті. Що ж Лені робити? Вона танцює сама, часом тільки легенько вбрана, у своїй кімнаті, а часом навіть гола у ванній, перед брехливим дзеркалом. Інколи її бачать, як вона танцює, навіть заскакують зненацька,— а це аж ніяк не сприяє її добрій славі. Раз вона танцювала з одним добродієм, що винаймав у неї кімнату, дочасно полисілим асесором на ім'я Еріх Кеплер; Лені тоді була б майже почервоніла, коли б він був не дав своїм рукам волі; в кожному разі, їй довелося відмовити йому в помешканні, бо Кеплер — досить недурний і не товстошкірий — угадав незвичайну чуттєвість Лені і після того «ризикованого танчику» (Лені), що не відбувся б, якби він не прийшов платити за помешкання саме тоді, як Лені слухала танцювальну музику, щовечора скиглив під її дверима. Лені не схотіла зглянутися на благання Кеплера, бо не любила його, і відтоді він, винайнявши поблизу помешкання, став одним із найзапекліших наклепників на неї і деколи в секретній розмові з господинею крамниці роздрібної торгівлі, що скоро має злитися з великою торговельною фірмою, оповідає про інтимні подробиці свого уявного роману з Лені, і господиня — особа холодної вроди, чоловік якої вдень не буває вдома (він працює на автозаводі),— так розпалюється, що затягає лисого асесора, що тим часом став уже радником, до задньої кімнати й там хтиво накидається на нього. Ця особа, двадцятивосьмирічна жінка на ім'я Кете Першт, також належить до тих, хто обливає Лені брудом, вводить її в неславу, хоч сама за посередництвом свого чоловіка в ярмаркові дні, коли місто заливає повінь відвідувачів, за добру платню наймається в нічний клуб на виступи в «ярмарковому стриптизі», перед якими масний конферансьє оголошує, що вона готова задовольнити збудження, викликане тими виступами.

Останнім часом Лені інколи має нагоду потанцювати. На підставі певного досвіду вона вже бере на квартиру тільки подружжя і чужоземних робітників, тому й найняла дві кімнати дуже дешево — це в її фінансовій скруті! — милій молодій парі, яку ми задля зручності будемо просто звати Гансом і Гретою, і саме ці Ганс і Грета, слухаючи разом з Лені танцювальну музику, правильно зрозуміли її видимі й невидимі ритмічні порухи; отож Лені тепер інколи влаштовує «пристойний танчик». Ганс і Грета часом навіть пробують обережно витлумачити Лені її ситуацію, радять їй поновити вбрання, змінити зачіску, знайти коханця. «Тільки трохи причепурися, Лені, вдягни шикарну рожеву сукню та надінь шикарні панчохи на свої чудесні ноги і скоро сама побачиш, яка ти ще гарна».

Та Лені хитає головою, її надто образили, вона вже не ходить до крамниці, доручає це Треті, а Ганс, перше ніж іти на роботу (він працює техніком в управлінні шляхового будівництва, а Грета косметичкою і — поки що надаремно — пропонує Лені безкоштовно свої послуги), щоранку притьмом біжить до пекарні й приносить їй неодмінні хрумкі булочки, які для Лені куди важливіші, ніж для інших людей різні там святощі.

Поменшання Лені прикрашають, звичайно, не тільки самі учбові таблиці з анатомії, там висять також фотографії, знімки небіжчиків. Мати Лені, що померла 1943 року, коли їй був сорок один рік, знята незадовго до смерті. Хвороблива на вигляд жінка з рідкими сивими косами й великими очима сидить на лавці, закутана в плед, над Рейном коло Герзеля, поблизу пристані, на якій і написано назву місцевості; ззаду височать мури монастиря. Видно, що мати Лені мерзне; особливо звертає на себе увагу стомлений вираз очей і на диво твердий обрис рота, хоч обличчя справляє враження не дуже енергійного; видно, що їй не хочеться більше жити; якби комусь сторонньому загадали визначити її вік, він би збентежився і не знав, що сказати: чи перед ним тридцятирічна жінка, що дуже рано постарілася через якусь затаєну муку, чи тендітна шістдесятирічна, в рисах якої збереглося щось молодече. Мати Лені на знімку усміхається, не те щоб силувано, але напружено.

Батько Лені, знятий дешевим апаратом у сорок дев'ять років, так само незадовго до своєї смерті 1949 року, теж усміхається, анітрохи не напружено. Він стоїть біля зруйнованого будинку в старанно, але не раз уже латаному мулярському комбінезоні, в лівій руці тримаючи лом із тих, що їх утаємничені звуть «лапою», а в правій молот, відомий утаємниченим як «довбня». Перед ним, обабіч нього, за ним лежать сталеві бруси різного розміру; може, та усмішка звернена до них, як у рибалки до своєї денної здобичі. Справді, то була, як ми далі докладно пояснимо, його денна здобич, він тоді працював на згадуваного вже колишнього господаря квітникарства, який рано вчув, що «брухт пахне грошима» (вислів Лотти Г.).